1
кінець листопада — а ще не було
жодного заморозку, і поштарка щоранку
ще проїжджає повз мій дім
дівчинкою на велосипеді
замість повільно, приречено човпти у старечих валянках.
ще у самих лише запраних блузочках,
розхристані, курять біля переходу на святошині цьори,
чатуючи на знайомих алкашів:
хто перший назбирає і здасть достатню кількість пляшок,
той не буде самотнім сьогодні в ґенделику.
ще час до часу йдуть дощі,
і мій пес влаштовує на ґанку свято брудних лап,
ще можна пригуляти повз якісь стрьомні заводи,
склади та інші вже зовсім непевні промислові руїни
із контрактової на куренівку,
щоб зайти там у паб і випити глінтвейну й рому з кагором —
не тому, що холодно,
а тому, що ви закохані, й ваша температура
цілком співпадає з температурою цих напоїв.
ще пропонуєш друзям якісь такі весняні тости,
тобто єдині, за які взагалі варто пити,
на кшталт «за нове життя», —
«спочатку треба розібратися зі старим» — відказують вони,
й ти відповідаєш, що насправді все попереду —
як ковток, котрий зробиш наступної миті.
2
кінець листопада — час прибирати на горище
старі подряпані платівки,
зносити до бібліотеки філософські трактати
й безнадійно повне зібрання нудотного толстого,
час розбивати наметові містечка
на величезних незасіяних площах української землі,
щоб ні проти чого не протестувати,
висловлюючи таким чином єдино відверту громадянську позицію:
я собі тут живу,
їм свій хліб, п’ю своє вино, палю своє вогнище, кохаю свою дівчину.
час чекати трамвай на кінцевій зупинці
(для тебе, безперечно, початковій),
щоб сісти у нього, порожній і свіжий,
і вийти на останній
з тими небагатьма,
хто завжди доїжджає до кінця.
3
кінець листопада — і вже звідусюди
чути: «встигнути б до нового року».
моряки правлять грузинські мандарини,
гуцули рубають ялинові ліси,
винороби псують вуглекислим газом біле вино,
телевізійники знімають голубих з бенгальськими вогниками,
навіть сніг має встигнути випасти —
бо всі так хочуть.
на новий рік
я хочу просто сидіти поруч
і мовчати,
а потім, зауваживши у очах одне одного
щось зі стороннього погляду зовсім непомітне,
якусь особливу яскравість відбитку світла у зіницях —
обійнятися,
промовити що-небудь,
ні, не «з новим щастям»,
а, скажімо, «сталося»,
або «угу»,
або «от». |