М.
Момент своєї смерті або мить, як іноді кажуть, я пам'ятаю добре. Скоріше за все я не мав би цього пам'ятати, але сталося так, як сталося.Того дня вона була чимось розчарована. Ні, не так. Вона завжди була розчарована. Я знав, що особливо це проявлялося в ті хвилини, коли вона залишалася на самоті. З того дня, коли я відчув себе живим, свідомість моя лише трохи змінилася, набула форми й кольору, а от її життя мало б покращитися, та що там покращитися, неодмінно повинно було в ньому з'явитися відчуття повноти й казковості, заграло б воно всіма барвами, зашипіло б й загорілося бенгальским вогником. Але ні, не змінилося, не заграло. Була зима; вона просто не здогадувалася про моє існування, скаржилася на біль у спині, ходила на роботу, робила безліч звичних речей, годувала собаку і носила довгі кольорові светри.
А.
Розпач - це те відчуття, з яким ти можеш жити відносно довгий час, допоки десь глибоко всередині тіла (себто серця, бо саме воно акумулює всі наші ємоціі, щоб там не казали про домінуючу роль мозку; не вірю, не вірю й не повірю ніколи, домінувати може тільки сама по собі емоція, а не її виробник, і нехай це невірне ствердження, але воно має право на існування) чи душі (я не розділяю ці два елементи, не бачу сенсу) не почне з'являтися відчуття порожнечі. Порожнеча ця росте й росте з кожним днем, а ти стаєш меньшим й меньшим. Це відчуття схоже на те, з дитинства, коли губишся в незнайомому місті, питаєш де твоя мама у самого себе, а у відповідь - тиша. Спочатку не віриш, що загубився, бо ж дорослий, он там стоїть дядько-міліціонер, запитай у нього, чи не бачив він маму. А він не бачив, він і тебе б не побачив, малого й розгубленого, але ти сам підходиш, сам питаєш. І от тоді, коли йдеш з ним до відділку міліції, а перехожі на тебе дивляться переважно байдужими очима, коли в голові гупає безліч думок і тільки одна тебе зараз більш за все бентежить - "де мама", саме тоді відчуваєш справжню порожнечу, бо кому ж ти ще потрібен, як не мамі. А її немає поруч.
М.
У цьому місті відчуття розпачу переслідує майже кожного. Я ніколи не бачив цілком щасливих людей та мав підозри, що й не буває їх, що все це - вигадка, утопічна беліберда для дітей, але ж то лише діти і хіба вони завжди щасливі? Згадайте своє дитинство. Звичайно, ви зараз думаєте, скільки ж всього в ньому відбувалося хорошого, але ж були моменти, коли хотілося скоріше подорослішати і забути все як страшний сон. І ці моменти (інколи) приходять на згадку першими. Мозок наш (ця занадто досконала й занадто недовговічна машина) має властивість стирати погані спогади. Ти забуваєш, але залишається щось на зразок сліду від крейди на шкільній дошці. Пам*ятаєте? Ти її витираєш вологою ганчіркою і наче дошка й чиста (зеленого кольору найчастіше), але згодом на ній проступають білі смуги, а що було написано? Не пам*ятаєш вже.
Я заснув. Прокидатися не хотілося, було тепло й затишно.
Я проживав багато життів і в кожному із них чомусь вчився. Життя мої були інколи короткими, інколи дуже довгими, але кожного разу, з кожним новим я підіймався все вище і вище. Досвід минулого трансформувався у надбання майбутнього.
Може, цього разу мені просто був потрібен відпочинок. Пробач мені.
А.
Цікаво, як людина може призвичаюватися до будь-яких обставин. Санітарки й лікарі в пологових будинках, наприклад. Волонтери в хоспісах. Вихователі в дитбудинках.
Чому саме лікарні й хоспіси? Чому саме дитбудинки?
Осередки розпачу й надії.
Людині, яка кожного дня спостерігає за чужим болем, яка мусить надавати допомогу безнадійно хворим дорослим або дітям, людині, робота якої виховувати до визначеного зіконом віку чуже немовля, людині, яка знає, що біль може й не зникнути, що безнадія взагалі нікуди не дівається з очей онкохворого, що чуже немовля може вирости в такого ж чужого й нікому непотрібного дорослого... Так от цій людині звично втішати, мити, годувати, змінювати пов'язки, ставити крапельниці, дивитися в очі, посміхатися, цілувати й дмухати на синець, знаючи при цьому, що розпач і надія житимуть і миритимуться десь в глибині душі, поки триває її життя.
Якщо мова йде про пологовий будинок, то тіло, яке щойно привезли з операційної (у випадку кесарського розтину), важке і безсиле лежить перед санітаркою, вона мусить його мити, витирати, потім, приблизно через добу, допомогти цьому тілу підвестися та почати ходити палатою.
Якщо мова йде про хоспіс, то інколи тіло не може навіть розмовляти, просто існує, а навіть якщо й може пересуватися самостійно, без сторонньої допомоги, все одно воно - неживе; одинокі, сімейні, зсиротілі, покинуті просто так - тіла ці в більшості своїй не потрібні нікому і щастя, ні, везіння (бо слово "щастя" тут вживати неприпустимо) отже, справжнє везіння, коли настає момент смерті і тілу цьому не доводиться вести виснажливу боротьбу із собою за ще один земний день.
І, нарешті, якщо мова йде про дитбудинки, вживати слово "тіло" неможливо. То більше душі, маленькі душі у важкенькій оболонці, припорошені одвічною тугою за "нормальним життям". Нормальність - відносне поняття, навіть якщо існують якісь встановлені світом і цивілізацією визначення цього стану свідомості і звичних речей.
Вихователі - жінки переважно середнього віку, зі стомленими очима, найчастіше їм не байдуже, як "зовні" звикли думати. Колись мені довелося розмовляти з вихователькою середньої групи дитбудинку. Слова її ще тоді вразили мене до глибини душі. "Я привчила себе не цілувати їх часто і ніколи не казати, що люблю, бо тоді кожен з них питатиме, коли я його заберу з собою додому. Це неможливо. Я працюю вже двадцять три роки і кожного дня думаю, що ніколи б не обрала цю професію, якби знала, що це буде так боляче".
М.
Розчарування не лікується ніякими ліками. Його можна тільки поступово змити, як змиваються чорнильні плями на пальцях. Миєш руки, миєш - не змивається. Пізніше подивився - чисті. Розпач живе всередині, множиться й росте, досягаючи велетенскьих розмірів особливо в ті миті, коли опиняєшся на самоті. Тоді ладен зробити будь-що, аби не слухати цю нестерпну тишу, яка огортає тебе, наче ватою. Стовідсоткова бавовна. Стовідсоткове небажання жити.
Я був поруч і бачив як бенгальски новорічні вогники в її руках згасали з шипінням, відбиваючись у віконному склі. Вона дивилася на них і не плакала. Бо прийшов Новий рік. Трохи згодом вона вмостилася на дивані і заснула. Доброї ночі, люба моя. Не сумуй, все буде добре. Через півроку я повернуся.
А.
Завмерлий плод - це як завмерле серце. Тільки серце неможливо видалити, навіть якщо схочеш, а завмерлий плод видалити мусиш, тобто лікарі мусять, навіть якщо ти ладна лежати і не рухатись, намагаючись також завмерти.
Причин безліч. Але немає жодної, щоб вважати цю ситуацію нормальною або як ще кажуть "життєвою".
Залюбки називатиму її "нежиттєвою", коли мені казатимуть, що "буває, і не таке буває".
Новий рік через тиждень. Як зустрінеш, так і проживеш.
М.
_____
А.
*
Запис у щоденнику.
1 січня.
Новий Рік прийшов.
Нікуди не ходили, дивилися телевізор, відчували себе пенсіонерами.
Бо приніс нам морозива, сказав, що треба поїхати кудись на Різдво.
Їли морозиво, згадували цьогорічний Коктебель.
Заснув Бо майже опівночі, розмовляв уві сні. Я запалила бенгальскі вогні, чомусь загадала бажання, дивилася у вікно на ліхтарі і сніг під ними.
Коли вогники догоріли, вирішила йти спати.
Я нічого не розумію в цьому житті.
А. |
