що дійсно зараз важливо – це зрозуміти, яким чином кактусеня відрощує корінці, ворушачи ними в сухому піску, як-от, пам’ятаєш, я ворушив ногами, заритими тобою у деснянський берег. зрозуміти, щоб просто – прорости, ділити клітини і множити життя, прорости у світ, принаймні, у землю, принаймні, у ґрунт, мене взагалі завжди дивувало, що так просто, не задумуючись, говорять, відриваючи кактусине дитинча або листок каланхое: «поставлю, щоб проростав».
цього літа, якщо можна назвати літом відтинок часу, який постійно видовжується або стискається як йому заманеться, тут навіть не завжди можна сказати «сьогодні», іноді по обіді здається, що вранішнє відбувалося тамтого місяця, а іноді навпаки – що ще не відбулося, так от, цього літа якось особливо відчувається присутність води навколо, вона оточує мене, мов море рибину, яку щойно випустили із акваріуму, можливо, це і є відчуття кохання, мабуть, саме таким воно мало бути, якщо б хтось зміг його описати, це приблизно подібно до відчуття, коли серед ночі виходиш із задушливого потягу на безлюдній станції, проходиш декілька кілометрів містечком і опиняєшся просто серед степу. зупиняєшся і не можеш доперти, чому, власне, ти тут опинився, ще вранці бувши вдома і ні про який степ навіть не гадки не маючи, а збираючись, до прикладу, їхати на роботу у яку-небудь велику потворну скляну будівлю в історичному центрі міста. але замість цього ти телефонуєш своїй дівчині й кажеш, що тебе нудить від великих скляних будівель, це добре, каже вона, мені теж від них недобре, а ще від пам’ятників, так, погоджуєшся ти, від київських пам’ятників просто на ригаки тягне, який там нудить. і вже за годину ти зустрічаєшся з нею на вокзалі, нев’їбенному і скляному, й ви купуєте квитки до дебальцево, наприклад, або до комунарська, не знаю, в якому з них вокзал ближче до кінця міста, але це не принципово, ти, головне, прокинься завтра, подзвони своїй дівчині і скажи, що тебе верне від скляних будівель, ну й так далі, щоб зрозуміти, про що я тут взагалі говорю.
а поки ти спиш, ворушачись щоразу, коли у нетрях лункої нічної квартири скрушно зітхає холодильник, переганяючи в своїх холодильних нутрощах холодоагент, а може, смуток, а може, шлунковий сік для перетравлення твоїх продуктів, поки ти спиш, я сиджу у хмарах біля карпатського озера з дивною назвою бребенескул, у карпатах взагалі купа дивних назв, от ще дземброня, так і думаєш, що то насправді копіювання звуків овечих дзвіночків на полонинах: бре, бен, дзем, бронь. дивлюся на зорі, які раз по раз з’являються серед хмар, чи то пак у проміжках між хмарами, що пливуть навколо мене, крізь мене, знебарвлюючи кров, просотуючи мене водою, водою, водою, цього літа так багато води, що якщо ти у мене запитаєш конкретні назви водойм, про які мені йдеться, я просто розсміюсь, як накурена рибина – іноді просто здається, що піт на чолі і спині – просто знебарвлена кров. поруч сидять декілька друзів, останні дві-три години ніхто не сказав ні слова, кожен дивиться через прогалини у хмарах на зорі й бачить щось своє, думає про щось зовсім інше, ніж зорі, зрештою, саме так і має бути, саме так на них і потрібно дивитися, якщо, звісно, хочеш щось побачити. дощ падає на нас з усіх шести боків, тобто й знизу включно. я думаю про кактуси, хоча більш доречно було б думати про гриби. |
