─ Чудово, якщо ми розуміємо власні помилки. Але чому ж ми не змінюємося на краще? Людина сформувала суспільство, вона добре пропрацювала закони суспільства, вона зробила цілу величезну систему під назвою держава. І що тепер? Ця система функціонує неадекватно. Ця система пригальмовує:
1. Бо елементами цієї системи лишаються люди, а людський фактор не був врахований при розробці цієї системи.
2. Бо людина краде. Бере хабарі. Використовує своє ексклюзивно-соціальне положення в особистих цілях.
3. Бо людина вбиває інших людей.
4. Вона має тенденцію почувати себе погано.
5. В людини болить голова. Вона хворіє і п’є ліки. Вона п’є горілку. Людина приймає наркотики.
- Тобто знаходить усілякі способи, аби вийти з-під тиску суспільства. Де ж логіка? Людина малює. Людина створює до того всього дуже багато цікавих речей. Багато є чого хорошого, але й багато поганого. В протиставленні людини та суспільства народжуються такі шедеври! Для чого вигадувати щось таке, з чим потім потрібно боротися? І якщо вже вигадали – для чого тоді боротися? Змінюйте це на краще. Спробуйте покращити систему із середини. Оце для цього всі працюють. Проте зміни мають початися не в системі, як такій, а в носіях цієї системи. Тобто в людях. В нас з вами.
─ Так, нічого. Мене давно дивував факт непослідовності людей. А ми вже згадували про це. Скільки вже говорено всього було про цю особливість людської екзистенції. У фантастичних книжках (створених людьми!) ми читаємо про те, як наші брати по розуму розмірковують над цими питаннями. Незрозуміло їм, бачите, чому це ми все створюємо для знищення. Як їм пояснити, що аби щось нове збудувати, то треба щось старе розтрощити? Людство навигадувало стільки способів самознищення, що у всесвіті ми наче музей мортальних технологій. Себто це так нам смерть до вподоби впала. Тому ми вигадуємо – але якось несвідомо – все більше і більше усіляких методів, аби прискорити кінець. Природна теорія держави стверджує, що принципи суспільної організації притаманні майже усім живим організмам. Але тільки людина змогла досягти таких чудових витончених результатів, як високорозвинене суспільство і держава.
─ Бачите я розійшовся. Не люблю говорити про проблеми. Не люблю говорити про соціум, про соціальні проблеми. Бо це є нікому не потрібна глобалістика. Це узагальнення. Взагалі – проблеми стають проблемами тільки тоді, коли ми вважаємо їх за проблеми.
─ О, популярна тема. Але це відголос соціальних міркувань. Національні питання – міф. Немає ніяких національних питань. Тобто, все-таки існує якесь коло питань, пов’язаних із національним культурним самовизначенням нації, або окремої людини. Проте це все – дурня. “Чому ж я, Боженька, у Києві живу?” Шовіністи та націоналісти, як явище мають своїми коренями політичну та економічну невдоволеність. Тобто все ґрунтується на принципі пригнічення когось кимсь. Коли людина почувається невдоволеною рівнем життя, грошима, які вона отримує за працю, одягом, що носить – вона починає шукати винуватого. Хто завжди був винуватий? Жиди! Кацапи! Хохли! “Бєй жидов (хохлов, азєров, нєгров, нєформалов, скінов...) – спасай Россію!” “Бий москалів (див. по тексту) – рятуй неньку!” Мінімум – це тупість, максимум – параноя з маніакально-депресивним синдромом. Чому в умовах поганої економічної ситуації має бути винним якийсь міфічний дядько, або якась міфічна організація? Винний той, хто не працює, хто працює ліниво. Винний той, хто нічого не зробив для покращення оцієї ситуації. Добре сидіти в теплих кабінетах, займатися “високою” політикою, роз’їжджати на Мерсах, верещати щось дебільне з трибуни, не платити податків, вивозити гроші за кордон і при цьому казати, що в усьому винні євреї, або попередники, ЦРУ, КДБ, менталітет, диявол… Скільки тих керівників й скільки люду? Нехай 500 тисяч тих бюрократів, заступників, голів відділів, головних спеціалістів. З цих відсотків двадцять нормальних, справжніх професіоналів, яким подобається ПРАЦЮВАТИ, займатися своєю справою відповідально, чесно, принципово. Всі інші – брехуни, крадії, корумповані мафіозі, байдужі уроди, що їм начхати на тих, задля кого вони працюють...
- „Паслушай, Стєпан Сєргєіч, нам би єщо годік продєржаться – ми стока вазьмьом, шо і нам, і дєтям, і внукам до смєрті хватит...”,
- „Владимире Семеновичу, не хвилюйтеся... Схема принципово надпроста. Ми створюємо ажіотаж на ринку пального, через наших людей у парламенті просуваємо „утку”... Ваші клієнти будуть благати Вас продати їм за будь-яку ціну якнаймога більше... Ціни зростуть так чи інакше, а ваш прибуток складатиме мільярди...”,
- „Гєночка, ето Борис Фьодорич бєспокоіт... Да... Всьо нормально, спасібо, Лідочка с дєтьмі в Анталіі, отдихаєт на курортє... Ха-ха... Я по вопросу нашого дєла. Как там разрєшеніє... Да, я понімаю, Гєночка, понімаю... На сєссіі горсовєта всьо будєт хорошо, там єсть своі люді, ти же понімаєш... Гєна, мнє насрать на постановлєніє етой йобаной комісіі в конце-концов! Я буду строіть етот дом там, гдє мнє нужно. Да, пусть он хоть заваліться через пятьдєсят лєт, я всьо равно подохну к тому врємєні...”.
- Не кажіть, що ви не знаєте, як це відбувається. Ви ж чудово знаєте. Всі знають. Викинути у водоймище фекалій й виплатити штраф значно дешевше аніж побудувати очисні споруди. Придбати землю в центрі міста, на якій живуть люди, що її вже приватизували, й викинути їх кудись у спальні райони – будь ласка. Штампувати продукти, у складі яких знаходяться речовини, що сприяють розвитку ракових клітин, але не згадувати про це на етикетці? Тупо привласнювати податкові гроші, що їх сплачує така велетенська маса люду, й будувати собі дачі? Так, є чим пишатися, повірте. Фінансисти вигадують та втілюють такі ідеальні та геніальні схеми, що мимохіть викликають повагу!
- Але коли старенькій бабусі, що у війну підривала німецькі танки, нема за що придбати кусень м’яса й хліба, й тому вона стоїть – у древньому, перешитому, із заплачками, але чистому вбранні – на узбіччі біля великого перехрестя й просто підходить мовчки до авто – не просячи, з гідністю... Або сидить на тротуарі й продає газети – вже дуже старі газети – але вона не просить. Тремтять руки, тремтить голова, але вона мовчки чекає. Або плаче з декількома оберемками простеньких тюльпанів – без сліз, самими очима, постаттю, нахилом голови – біля магазину, біля Супермаркету. Так, з дверей цього „Храму жратви, бухла і прочого” виходять гарно вдягнені красуні під руку з гарно вдягненими панами, й мужньою міцною рукою вони просувають до машини візок набитий ВСІМ. Він супер! Всі бачать, скільки бабла він може отак просто витратити на ЖРАТВУ. Але вони проходять повз цієї мовчазної фігури, наче цієї жіночки взагалі не існує, наче там порожньо. Так, в неї квіти не першої свіжості, зів’ялі. Але це ж всього-навсього привід до милосердя. Так що? Оце йому западло дати бабусі пару гривень, й подякувати їй за чудовий букет? Так, він вперто працює кожного дня, він знає, що важать гроші. Але для нього милосердя – це слабкість, а він мусе бути сильним чоловіком, бо у бізнесі лише сильні чуваки досягають успіху. Диявол вочевидь збирає грандіозні врожаї сьогодення... |
