Я не змогла заїхати по писку п’яного смура. Злякалась жалю, що його відчула до зарозумілого виродка, котрий дав мені дуже влучну, на його думку, пораду. Невже саме це й зветься "і возлюбі врага своєго"?
Останнім часом, стала помічати за собою бажання обняти всіх і все, починаючи мудакуватим начальством і закінчуючи жінкою, яка ненавидить мене тільки за нашу схожість. От цікаво мені, це я така християнка сумлінна чи просто, як мене один добрий чоловік охрестив, – любвіабільная?
Слово "любвіабільная" мій чорнявий комп’ютер замінив, напевно вважаючи доцільнішим, на "дебільна я". Хто ж це тебе, друже, таких маразмів понаучував? Хоча, можливо (о, штучний інтелекте!) ти й правий … Бо звідки це, й справді, вичитала про свою геніальність та непосередність?
От дивлюсь на своїх одногрупниць і завидки збирають. Одна вагітна другою дитиною, в другої вісілє літом, а в третьої восени. От, блін, добре їм: чоловік, діти, пацє, корова… і буде на тім! Для них найзахопливіше кіно – "Кармеліта", а найповторюваніший побутовий момент – чавканина під ногами, бо асфальти ше нема ( але казали, шо буде), горобці на линві коло хати і п’яний чоловік на порозі. Аді, позакінчуют штири курси і-і-і в село рідне "молодесенькою вчителькою", до малолітніх дегенератів, ніби їх в житті бракує.
А мені ж і в нічних жахіттях таке не сниться і приснитись не може, бо я – майже культурна і майже вихована в інтелігентній сім'ї коломийська панянка. Колишня пластунка та конгресянка, "орфеянка", хіпаблудка, растаманка, "дитя світла", писанкарка, солістка-вокалістка, зрештою, хористка і актриска на периферії. Вистави й виставки, "Просвіта"… ото вже понавигадувала, нє би до дому бічи, зупу чоловікови варити.
І дітей я не хочу, бо для чого вони мені? Вони ж, худоба невдячна, жити заважають, при чому на всіх без винятку колах нашого пекло-раю.
Проте, кого я обманюю? Часом-бо так хочеться того села і горобців під стріхою, спілих яблук на тінистому розлогому дереві і твердого бамбетля під ребрами. Болота хочеться й оси в лівому кальоші. І чоловіка з зупою на порозі.
І дітей хочеться… Жаль тільки, що зрозуміла це пізно: вже після.
Їй було трохи більше трьох діб і все, чим вона була – сім крапель крові, що повільно обсновували мій тремтячий силует, красиво дифузуючи з гарячою водою у ванні. |
