Існуванням культури людства зафіксовано величезну кількість точок зору на людину, її роль та місце в цілісній картині світу. Ті, хто одного разу втомився пояснювати природу та буття, в кінці-кінців звертали свою увагу на питання, яке, як виявляється, хвилювало їх від самого початку їх свідомого існування – хвилювало власним буттям, бентежило до нестями щосекунди – “Хто така людина?” Миттєве осягнення приборканої культурою сутності самого себе, звільнене та необумовлене культурою – що надалі звільнює та не-обумовлює саму сутність, призводило до усвідомлення безглуздості визначення категорій та елементів буття, намагань складної метафізики чи вправної софістики систематизувати онтологічну будову всесвіту, не визначивши місця того елементу, що провокує створення будь-яких описів світу – тобто Людини. При цьому хтось завжди претендував на роль останньої інстанції, аксіоматичного адресата апеляції – різновиди аргументації такого становища у лавах звичайного людства сягають заобрійних семантичних масивів, а комусь було однаково, куди та за яких причин його розташують уважні слухачі та ревні шанувальники. Куди себе само-ідентифікував би Уїтмен, на разі невідомо, але він писав так і таке, що його б це не турбувало надто довго. Все, що стосується критики філософської критики так само стосується і літературознавчої критики – отже необхідно не погодитися з тими літературознавцями, що стверджують – а все з цим Уїтменом зрозуміло: патріотичний пафос, релігійно-філософські уподобання, а що стосується реалізму – то він у письменника однозначно не достатньо реальний... Уїтмен кохав чоловіків та жінок, та всіх людей – але він був таким, що його зараз називають гомосексуалістом і писав незвичним розміром та ритмом, що він запозичив у моря та припливних хвиль, та вітру, та солі. Боргес у своєму оповіданні “Замітки щодо Уїтмена” наводить декілька точок зору на творчість поета. Перша думка належить англійському поетові Ешлю Еберкромбі: “Уитмен вывел из своего благодатного опыта живого и яркого героя, одну из величайших находок современной литературы – самого себя…”; друга – англійському критику та історику літератури Едмонду Госсу: “Подлинного Уолта Уитмена не существует… Уитмен – это литература в стадии протоплазмы, простейший мыслящий организм, способный только лишь отражать все, что к нему приближается…”. Підсумовуючи, Боргес зауважив: “Почти всё, что написано об Уитмене, искажается двумя постоянными ошибками. Первая – общепринятое отождествление Уитмена-литератора с Уитменом – богоподобным героем “Leaves of Grass”, напоминающее отождествление Дон Кихота с героем романа «Дон Кихот». Вторая – бездарная адаптация стиля и лексикона его стихотворений, то есть именно того удивительного явления, которое требует пояснения…” Після цього я повинен був би припинити опис Уїтмена та намагання пояснити Уїтмена – адресуючи вас до того, що Уїтмен написав, пропонуючи на власні очі впевнитися у тому, що про Уїтмена написав Боргес. Я не сумніваюся в тому, що ви це обов’язково зробите, якщо не зробили заздалегідь. Я пропоную вам певний контекст нагляду, що може урізноманітнити ваше сприйняття. Твори Уїтмена – це власне сам Уїтмен, але не соціальний, обумовлений історично та істерично, а містичний, незрозумілий, такий що вислизає з рук раціонально-логічної формальної думки. Вірші не пишуть на замовлення – різниця між влучно римованими рядками, що поєднані певною темою, стилем, розміром, відбіркою мовних елементів і т.д. та віршем полягає в тому, що перше письменник пише, відштовхуючись від інтелектуального завдання – а друге пише себе, користуючись письменником, як провідником та ретранслятором із величезною досвідною базою даних. У першому випадку письменник сполучає семантичні позначки згідно їх символічного значення, згідно системи символічного кодування, притаманного потенційним та актуальним читачам – в межах інтелектуальної інтерпретаційної різнокольоровості автора, випускаючи, таким чином, з поля спостереження факт відсутності внутрішньої цілісності твору, невідповідності емоційно-чуттєвої послідовності символічних образів, затверджених з огляду розуміння та відчування семантичної структури, що виявляється вторинною по відношенню до відчуття їх власній логічній чуттєво-емоційній послідовності, затвердженої порядком сприйняття в межах людського принципу організації енергії та її форм. У другому випадку текст, що вже існує в полі свідомості письменника, творить себе власноруч – згідно концепції автономного комплексу Юнга, користуючись всім наявним особистісним досвідом індивіду – без насильницького втручання у справу інтелектуального посміховиська, що його вважають розумом – у самому неадекватному значенні цього слова. Другий випадок не скасовує редагування граматичного та синтаксичного, упорядкування за значенням та змістом – але в цьому випадку такий текст доставить читачеві те, задля чого він взагалі виник – відчуття, причому не просто відчуття, а послідовно побудоване, логічно-адекватне, гармонійне. В такому тексті існуватиме стрижень – наскільки глибоко у сферу невербального та взагалі непідвладного вербалізації досвіду ця емоційно-чуттєва послідовність заведе читача залежить від відповідної заглибленості автора. Знайомство з Уїтменом в його текстах подвійне – спочатку він зачаровує вас собою-текстом, а згодом ви зачаровуєтесь власною особистістю в його тексті – розкриваючи наново значення самого тексту. Моє ознайомлення з “Листям трави” відбулося в два етапи – перший на графіку мого особистісного психічного часу топологічно розташований у десятому класі, коли я переймався східною філософією та вченням про карму – тоді величність уїтменовських текстів полягала для мене у харизмі його духовної цитованої необмеженості засобів побудови тексту – тобто окремих переліків традиційних для мого власного сприйняття істин під кутом зору східних систем знання. Другий етап припадає на другий курс університету, коли я вже ознайомився з текстами Кастанеди – саме з позицій заглибленості кастанедівського стрижня цілісності твори Уїтмена для мене набули іншого сенсу. Оце саме те моментальне осягнення, котре призводить до впорядкування мозаїчної картини світу – момент сприйняття з позицій апріорного знання – такого порядку елементів пізнання, котрий знаходиться у самому корені пізнання, як порядку елементів. Просвітлення Уїтмена – це факт. Факт можна заперечувати – але просвітлення Уїтмена заперечувати неможливо, оскільки кожного разу читаючи те, що він занотував, переконуєшся в цьому власноруч. Ошо каже, що Уїтмен не був просвітленим до останньої краплі – останньою краплею виявилося його кохання до чоловіків. Остання крапля змінила хімію тіла Уїтмена – оскільки певні інтелектуальні емоції та чуттєві емоції сприяють певним хімічним реакціям у організмі людини, то секс з чоловіками унеможливив цілковитий відхід Уолта. Проте всього іншого виявилося достатньо задля того, аби він створив геніальний текст – сконструювавши його у те, що Уолт Кохав найбільше – Людину.
Камерадо, это – не книга,
Тронь ее – и ты тронешь человека.
(Что, нынче ночь? Кругом никого? Мы одни?)
Ты держишь меня – я тебя…
Уїтмен-текст не має меж означення та розуміння, оскільки користується з того, що наявне у читача. Він незліченний у своїх проявах уваги – Боргес вказує на той факт, що “...с какой-то исступленной нежностью он пытался отождествиться со всеми людьми”. Всі твори письменника самі по собі нічого не пропонують для інтелектуального аналізу, окрім підраховування фактів культурної історії. Але ці ж самі твори у своїй цілісності – буквально всі від пункту трави являють собою грані-аспекти особистості, психічні карти людини. Викликає подив той факт, що в Уїтмені-тексті співіснують дійсно романтичні описи небувалої глибини та краси, такі, що перехоплюють подих та зупиняють думки – пам’ятаєте відчуття? – та доволі нудні переліки географічних назв країн, міст, імен – купа словобруду з огляду на Вічність. Навіщо Уїтменові-тексту знадобилися цілковито відразливі образи – прокажених, хворих, калік, убивць, злодіїв, шльондр та пияків; навіщо б це йому збирати до купи грішних та праведних – супроводжуючи їх появу переліком атрибутів, що їм притаманні – як от буденне життя військового шпиталю, що поблизу передовиці фронту – а це для того, кажуть, аби полемізувати із романтизмом. Це певним чином так, але це пояснення сухе та несмачне, як пісок у Сахарі – чуєте, скрегоче на зубах “полемізувати з романтизмом” – гидко таке відчувати, згоден. Уїтмен-текст розгортає себе значно соковитіше вищезгаданих тлумачень – він намагається самореалізуватися у читачеві за допомогою максимальної узагальненості образу людини – лише тому, що людина – це все те, що вона вже понавигадувала, а не тільки квазіприродні сентиментальні описи, що їх узгоджено з моральними нормами, етикетом і т.д. Уїтмен-текст вбирає в себе всесвіт людини – але не лише його описові прояви, а головне внутрішню структуру, порядок Гармонії та Кохання, він віддзеркалює мікрокосмічну відповідність сутності принципу людини сутності принципу всесвіту – вказуючи на їх єдність. Уолт ввібрав все – дитинство, юність, зрілість, старість, смерть, життя, радість, екстаз ненависті та екстаз співчуття, сум, жалість, злість, енергійність, лінощі – комплекс вражень, що формує людину. Платону сподобався б Уїтмен, він би назвав його Ідеєю Людини – тією максимальною всебічністю та всеосяжністю, в якій можна знайти саме своє конкретно-особисте-індивідуальне. Уїтмен-текст полюбляє себе у метафоричних описах, багатих епітетах – підбирає собі функціонально близькі за своєю структурою мовні елементи та граматичну побудову, налаштовуючи сприйняття на певні комплексні відчуття – можна стверджувати, що текст побудований таким чином, аби впливати на особистість позасвідомо – тобто, щоб читач впливав на самого себе, на своє сприйняття та ставлення несвідомо для себе, користуючись архетипічними ланцюгами послідовності емоційно-чуттєвих елементів – і таким чином працювати в межах свідомості так само, як працює молитва чи мантра, афірмація. Аж раптом хтось прокинеться одного чудового ранку і побачить світ та себе в ньому в незвичних фарбах незвичного складу та кольору – побачить те, чого досі не помічав, почує те, чого досі не слухав, зробить так, як раніше не робив – і таким чином завдання Уїтмена буде реалізоване, бо це завдання – бути Людиною, що відбувається у Кохання та Цілісність. Та починається все, як завжди, з сумніву:
Страшное сомнение во всем,
Тревога: а что если нас надувают?
Что, если наша вера и наши надежды напрасны
И загробная жизнь есть лишь красивая сказка?
И, может быть, то, что я вижу: животные, растения,
холмы, люди, бегущие, блистающие воды…
может быть (и даже, наверное), это
одна только видимость, а настоящее нечто еще не открылось для нас…
Оце найперше – і він вже схопив вас за язика, за руку, за серце. Уїтмен, здається, готовий забути зовнішній, бачений-видимий, повсякчасний-повсякденний світ, віддаючи перевагу іншому, альтернативному, невідомому – але його зупиняє одне:
Но эти сомнения исчезают так странно
перед лицом моих друзей, моих милых.
Если тот, кого я люблю, пойдет побродить со мною,
держа мою руку в своей,
Что-то неуловимо-неясное, какое-то знание без слов и мыслей
охватит нас и проникнет в нас,
Неизъяснимой мудростью я тогда наполнен…
Я все же не в силах ответить на свои вопросы обо всем,
Но что мне за дело до них, я спокойно сижу и хожу…
Реальність наповнюється змістом та означується саме тому, що є хтось, з ким можна цю реальність спостерігати удвох. Реальність для одного – це перша та остання пастка людини, бо перша – це гіпертрофоване відчуття власної значущості, а остання – це невиліковна шизофренія. Найважче бути одному. Найважче бути самотнім – не банально фізіологічно або просторово-ситуаційно, а саме духовно самотнім – коли нема з ким поділитися враженнями щодо світу, своїм світосприйняттям, своїм означенням та відчуванням – а саме мовчки, коли все зрозуміло без слів. Дон Хенаро розповідає чудове оповідання Сили, казку Сили – про мандрівку до Ікстлану. Оце після бійки із союзником він опиняється у незнайомому місці – радше він опиняється у незнайомому-знайомому світі, тобто у такому світі, де він вже багацько сприйняв – але після бійки із союзником, після просвітлення, зміни точки відліку, зрушення точки збору він загубив увагу того означення, що робило минулу взаємодію зрозумілою, своєю, знайомою. Всі, кого зустріне дон Хенаро на шляху додому – лише привиди: звичайні люди, що не-живуть, лише споживаючи вигадану культурним середовищем-Іншими впорядкованість реальності. “Я никогда не дойду до Икстлана… На моем пути не встретится ни одного знакомого знака… Ничто больше не бывает прежним, ничто не остается тем же самым после встречи с союзником… Вот он – дон Хуан – он настоящий. Только он один. Только когда я с ним, мир становиться реальным…” Антуан де-Сент Екзюпері чудово висловився з приводу кохання – це не тоді, коли дивляться один-одному в очі, а коли бачать в одному напрямку. Для Уїтмена не існує самотності – кожного разу, коли хтось читає Уїтмена вони дивляться та бачать в одному напрямку, кожен, хто Кохає – бачить в одному напрямку. Тому Уїтмен говорить про Кохання – таке неосяжне, як сам Світ.
Итак, джентльмены…
Я открою вам суть и конечный итог всей метафизики…
Я обозреваю все эти греческие и германские системы,
Вижу все философии, христианские церкви и догматы вижу,
Я явственно вижу сущность Сократа
и сущность божественного Христа –
Их сущность – любовь человека к собрату, влечение друга к другу…
***
Труби же, трубач! Говори о любви,
о том, что включает весь мир, - и мгновение и вечность.
Любовь – это пульс бытия…
Все в мире связует любовь,
Объясняет и все поглощает любовь…
Пред ней и пространство, и время – ничто…
Нет слов, кроме слов любви, нет мыслей помимо любви…
Кохання – принциповий стрижень людини. Той самий дон Хенаро з доном Хуаном запевняли Кастанеду, що самотність – це тотальна фікція нашого розуму, оскільки самотнім не можна бути вже за тієї причини, що людина є лише відхиленням на вісі координат загального енергетичного поля Всесвіту – яка самотність може бути у Безмежності? Земля, що породжує нас, даючи нам всі можливі на даний момент переваги матеріалізованого буття – це наша найперша матір, отже її кохання до дітей – і кохання дітей до неї це запорука бачення в одному напрямку. Уїтмен-текст пов’язує всі начебто різні за усілякими онтологічними та гносеологічними критеріями аспекти людської діяльності-у-сприйнятті, стягуючи це все у міцний вузол, що зветься живою людиною – душу, час, життя, смерть, тіло, кохання, безсмертя. Уїтмен-текст створює час – час з точки зору Вічності та час з точки зору особистості, він дозволяє уникнути часу – Вічність він нігілює смертю, а особисту смерть приголомшує Вічністю – підводячи себе до останньої межі особистісного часу, такого важливого, підступного часу смерті він переступає його, виходячи до безмежності Світу, виводячи особистість за межі послідовності явищ...
Когда я брожу по незнакомым берегам,
Когда вдыхаю порывы неуловимых бризов,
Когда океан подкатывается ко мне все ближе и ближе
с такою таинственностью,
Тогда для бесконечности я значу не больше
Чем горсть песчинок, чем опавшие листья…
***
Клянусь, я убежден, что нет ничего, кроме бессмертия!
Что тонкая и точная структура жизни придумана для него,
что туманные потоки существуют лишь для него и что все
приготовления для него, что личность создана для бессмертия,
что жизнь и материя – все, все для бессмертия!..
***
Подумай только – мысль о смерти нерасторжимо
связана с мыслью о материи…
Черные тени ползут, покрывая всю землю – их
движение бесконечно – это тени смерти,
Тот, кто некогда был президентом, умер,
и тот, кто сегодня президент, несомненно, умрет в свой срок…
Уїтмен-текст по черзі розправляється з минулим, теперішнім та майбутнім, відкидаючи диктатуру звичного часу над особою. Звичний час – це банальний час, затверджений культурою вживання. Метафізичний час – тобто послідовність будь-яких подій – зовсім не змушує так перейматися, як от це роблять люди. Минулого не існує у минулому, воно існує тут-і-тепер у особистісному досвіді – бо існує величезна різниця між історичним часом подій, зафіксованих кимсь або чимось з огляду на величезну кількість чинників особистісної перцептивної історії, уподобань та інтерпретаційних обріїв - та відчуттям часу. Ошо каже: “В своей основе время – это не физическое явления, а психологическое. Время – это не что-то вне вас, само функционирование вашего ума создает время… Время не движется, оно вечно. Только наш ум движется, а когда он движется, тогда то, что происходит – это настоящее; то, что ушло – это прошлое; то, что не пришло – это будущее. Все это абсурдно, если вдуматься. Как это настоящее может двигаться в небытие? Как может бытие стать не-бытием? Прошлого нигде нет – оно стало небытием. И как может будущее, которое не существует, прийти в бытие?.. Бытие остается бытием, не-бытие – не-бытием – движется только ум… Время – это наш сон, время – наш ум, время – наше сновидение… Выйти за пределы сновидений, ума – означает выйти за пределы времени…” Людство за якихось причин звикло вимірювати все за годинником – між тим існує багато інших способів – біоритми, властиві організму, припливи-відливи природних енергій-струмів, астрологічні ритми і т.д. Ми домовилися жити за секундами, прийняли за точку відліку абстрактні одиниці, котрі не мають свого відповідного корелята у сфері біоритмів, біополів та енергії або духу, ми зорієнтовані у своїй діяльності згідно таких параметрів, що призводять до ідіотства нашої культури загалом та здичавіння окремого індивіда, до переривання гармонійного плину енергій у нашому тілі та викривлення цілого інформаційного поля Землі.
…И понял – ничто не может быть более великим,
заслуживать большего почитания, нежели оно заслуживает.
Но, тщательно изучив прошлое, я оставил его,
и стою там, где я есть – в моем сегодняшнем дне…
***
Прошедшее и настоящее гибнут – я наполнил их, потом исчерпал,
А теперь заполняю ближайшую впадину будущего…
***
Подумай о времени – обо всем, что было,
Подумай о сегодняшнем дне и о веках, которые придут за ним.
Задумывался ли ты, что и ты не вечен?
Не страшна ли тебе мысль о могильных червях?
Не боялся ли ты, что будущее ничто для тебя?
А вдруг сегодняшний день – ничто?
Вдруг бесконечное прошлое – тоже ничто?
Если будущее – ничто, то и они звук пустой…
Дон Хуан говорить про час дуже жорстко: “У воина нет времени на размышления о том, что было или что будет, у него вообще нет времени на размышления – он должен действовать здесь и сейчас, но действовать с полным осознанием своего действия – ибо он смертен…” Для дона Хуана відсутність часу – саме сприйняттєвого часу, що його використовуватимуть для нагромадження пояснень замість того, аби безпосередньо діяти – аргументована Смертю, тобто неможливістю діяти та сприймати. Смертю, що знаходиться на відстані метру за лівім плечем кожної людини, і її спонтанною сутністю, що невідомо в який момент зреагує і побажає вас у гості до Відсутності-вас. Смерть – потужний етичний запобіжник та енерджайзер, оскільки трактована в персональному часі для-кожного-своя і така, що має власний розсуд, що не залежить від вашого примхливого Розуму – вона здатна впливати на діяльність особи з щирішим відгуком від останньої – “И если в какой-то момент тебе покажется, что происходящее с тобой – самое страшное, что могло с тобой случиться, ты спроси совета у Смерти – и она ответит тебе – нет! самое страшное – это когда я до тебя дотронусь, ибо тогда ты уже ничего не сделаешь…”
Я пою о жизни, но скажите мне
доброе слово о смерти:
Сегодня Смерть, словно тень, идет
за мной по пятам, годами преследуя – мой собственный двойник,
порой приближается – и тогда мы лицом к лицу…
Для Уїтмена Смерть – не кінець сподівань, не сум, що його не можна позбутися до кінця життя, як от це чомусь звикли робити люди. Той стереотип цілісної поведінки – тобто відчуття-емоція-слово-дія – що відакцентований сучасною вульгарною культурою сприйняття відносно смерті – викликає співчуття та подив, щирий подив та щире співчуття – подив з’являється тоді, коли люди здатні все життя пам’ятати про смерть когось зі свого особистісного оточення, наприклад, і виправдовуватися таким чином за всі вади власної поведінки, називаючи це повагою до померлого – це марення, а не повага – бо для померлого, а точніше для його духу, що у Вічності спостерігає за цим, або вже народився у якомусь паралельному вимірі, або в іншій родині нашого виміру – такі ваші пасивні сентименти ні до чого. Або ви спрямовуватимете свою діяльність на енергетичний контакт з цією душею, чи ви забажаєте приєднатися до неї – або ви мусите жити далі, активно та наповнено. Співчуття виникає тоді, коли бачиш, скільки енергії витрачається на марення привидів власного над-важливого відчуття важливості, у спробі дотримувати вигадані моральні норми та правила етикету – і то, не задля заспокоєння себе-у-собі, а задля вигідної точки зору інших, що співчуватимуть вам згідно таких самих міркувань. Уїтмен-текст обирає казати правду.
Ты скоро умрешь – пусть другие говорят, что хотят,
я не стану кривить душой,
я прям и безжалостен, но я люблю тебя – тебе спасения нет…
Я отрешаю тебя от всего, оставляю лишь твою душу и тело, ты
бессмертен, ты сбросишь оковы,
Труп, который останется после тебя – это не ты,
здесь не о чем скорбеть и сокрушаться… я пришел поздравить тебя…
***
Все идет вперед и вперед, ничто не погибает.
Умереть – это вовсе не то, что думал, но лучше.
Думал ли кто, что родиться на свет – это счастье?
Спешу сообщить ему или ей, что умереть – это такое же счастье, и я это знаю…
Дон Хуан стверджував, що існує лише одна “справжня пара” – тональ та нагваль. Всі дихотомічні вибрики нашого розуму належать нашому Розуму – а той належить тоналю. Тональ – це та реальність, що ми її засвідчуємо у нашому описі, це семантична та семіотична системи пояснення-тлумачення-означення. Це звичайний інструментальний набір, конструктор, за допомогою якого можна побудувати реальність – побудувати описову частину реальності, встановити фундамент комунікації з іншими, оприлюднити засади контакту. Нагваль – це невідоме, пустота, пункт виходу до того, що не пізнається з огляду на тональ та саму конфігурацію людського принципу організації енергії. Нагваль – це містика, знання без слів, знання відчуття, відчуття знання. Нагваль і тональ утворюють собою пару, проте ця пара мусить на чомусь існувати, до чогось прикріплятися – і дон Хуан вказує на волю, намір. Фактично з усього того, що він каже, можна зробити висновок – той висновок, про який він попереджує – що все визначатиме саме діяльність, а не роздуми щодо діяльності, саме тому він не дуже полюбляє балакати, хоча стверджує, що грамотно балакати – теж непогано. Нагваль та тональ виявляються фактичними, оскільки значення має намір – людина виявляється наміром, намір виявляється Світом – мікрокосм-макрокосм. Як багато слів та концепцій необхідно вжити задля того, аби описати одне відчуття... Уїтмен-текст також цікавиться людським буттям у різноманітних формах, а саме його цікавить душа, тіло та Я. Для нього Я – це намір для дона Хуана. Він приділяє увагу як душі, так і тілу – але він не згоден обмежувати людське буття виключно цими словами та тим значенням, що вони провокують, тому він апелює до Я. Уїтмен-текст зацікавлює увагу тілом та душею, він діє так само, як дон Хуан – тобто використовує такі ж самі поетичні метафори, що провокують відповідні роздуми – щоправда провокуються вони в тих головах, що вже готові. Для Уїтмена ця підготовленість грає другорядну роль, бо він розраховує, як і Будда, на підготовлених – а всі інші його не цікавлять не тому, що він не зацікавлений в їх сприйнятті, а тому, що він виходить з прагматичної настанови самого себе. Для дона Хуана готовність визначалася особистісним досвідом невідомого, тому всі його пояснення мають сенс та значення для тих, хто х о ч е його почути – і це бажання виявляється відголосом безпосереднього сприйняття Невідомого, Таємничого, Містичного.
Я моя душа и тело,
Мы, удивительное трио, вместе
бродим по дороге,
Средь теней идем по берегу, и
вокруг теснятся призраки…
***
Когда появился поэт в расцвете сил,
Возрадовалась Природа (гладкий, бесстрастный шар,
со всеми своими зрелищами – дневными и ночными) и возгласила:
он – мой;
Но тут возвысила голос Душа человека, ревнивая, гордая,
непримиримая: нет, он мой, только мой;
Тогда поэт в расцвете сил встал между ними и взял их за руки,
И так вот он стоит, сегодня и всегда, слиятель, объединитель,
крепко держа их за руки,
И он никогда их не отпустит, пока не примирит,
Пока совсем, ликуя, не сольет их…
***
Ты, кажется, хотел увидеть душу?
Так посмотри на себя, на отражение лица своего;
посмотри на людей, на предметы, на зверей, на деревья
и бегущие реки, на скалы и побережья.
Все проникнуто радостной духовностью и постепенно
излучает ёё…
***
Что ты делаешь, юноша?
Неужели ты столь серьезен, столь предан литературе,
науке, искусству, любовным утехам?
Уж ли так важны для тебя мнимые ценности –
политика, споры,
Твое честолюбие или твой бизнес?
***
Все, что изведано, я отвергаю,
Риньтесь, мужчины и женщины
вместе со мною в Неведомое…
***
Земля не утомит никогда,
Сначала неприветлива, молчалива, непонятна земля,
неприветлива и непонятна Природа,
Но иди, не унывая, вперед, дивные скрыты там вещи,
Клянусь, не сказать никакими словами, какая красота
скрыта в этих дивных вещах…
***
Когда же целое станет единым?…
Разве все здесь с вами, с таинственной незримой душой?
Странную, как парадокс, суровую истину я утверждаю:
Грубая вещность и невидимая душа едины…
***
Ибо плоть моя – не только материальная плоть, и глаза
мои – не только материальные глаза,
Ибо, в конце концов, видят мир не они,
И не только моя материальная плоть, в конце концов
любит, гуляет, смеется, кричит, обнимает, рождает…
И все же, о моя душа, ты превыше всего!..
Уїтмен-текст універсальний – і тут слід апелювати до слова Універсум. Він бавиться з вами у собі, він вимагає того, що ви намагаєтеся запхати подалі, він випробовує вашу стійкість. Для багатьох авторитетною виявляється пара Добро-Зло – у найглибшому метафоричному та метафізичному значеннях. Для багатьох саме перерозподіл на добро та зло віщує правдивість буття – саме у зосередженні на боротьбі зі злом. Боротьба – це теж зло, коли ми сприймаємо це слово та його історичне значення, а до того й самий процес з усіма сателітами фізичного, емоційного та розумового сприйняття-ставлення. Для дона Хуана добро та зло, про які говорить священик на проповіді у церкві – вигадка його розуму. Невідомою залишається його реакція на Блаватську, Безант, Штайнера та Андреєва – останні ж розгортали події від вищезгаданого перерозподілу. На рахунок цих митців не все зрозуміло, бо виникає спокуса припустити, що той безпосередній досвід знання, той містичний досвід злиття із Світом, що призвів до текстів – це їх винахід, що має право на існування і доступний тим, хто готовий до такого сприйняття – бо така тенденція властива всім істинам. Влучним буде відмітити, що категорії Зла та Добра у вищезгаданих митців глибокі, дуже глибокі та далекоглядні – отже це мусить стримувати дослідників від змішування ЇХ перерозподілу з банально-побутовим, ґрунтованим на ненадійних псевдо-цінностях. Але тут мова про Уїтмена, а для нього ця бінарна подія була несуттєвою, оскільки у Невідомому та Над-відомому відчуванні такого поділу не відбувається. Те ж стосується дона Хуана, проте в нього критерій цементовано баченням, останнє ж неможливе для того, хто не готовий, хто не підвівся і не побачив Кохання та Гармонію, що сполучають все.
Грубыми или утонченными – какими бы ты
не считал зло и добро, подумай лучше об огромной разнице между ними,
Подумай, что разница эта будет существовать для кого-то,
а мы с тобой будем лежать за ее пределами…
***
Что это там болтают о распутной и праведной жизни?
Зло толкает меня вперед, и добро
меня толкает вперед, между ними
я стою равнодушный.
Поступь моя не такая, как у того, кто находит изъяны или
отвергает хоть что-нибудь в мире,
Я поливаю корни всего, что взошло.
Или очуметь вы боитесь от этой непрерывной беременности?
Или, по-вашему, плохи законы вселенной, и надобно сдать их в починку?
Я знаю, эта сторона в равновесии, и другая сторона в равновесии,
Сомнение служит мне такой же надежной опорой,
как и непоколебимая вера.
Нынешние наши поступки и мысли –
лишь первые шаги бытия…
Отже, Уїтмен-текст призводить до такого самого результату, до якого призводить дон Хуан чи Фріц Перлз, чи Будда, чи Ісус, чи Ошо – тобто до деконструкції вас з вашою допомогою. Він примушує вас ставити собі певні запитання в певному контексті – і отримувати певні відповіді. Він змушує вас покинути себе напризволяще, бо інакше ви не знайдете відповідей. Боргес запрошує вас до цікавої подорожі інтелектуальними жартами та лабіринтами – і непомітно щезає у найцікавішу мить – тоді, коли ви очікуєте, що він розповість вам, у чому справа насправді. Ну хіба це не весело? Хіба ваша розгубленість у цілковитому хаосі самого себе, що його щойно вам репрезентували, не викликає щирого реготання? Гумор дона Хуана та дона Хенаро по відношенню до Кастанеди – це нісенітниця, божевілля – щоправда, з позиції бідного Кастанеди, але я гадаю, що він сповна насолоджувався під час перегляду процесом дефекації у позі воїна. Цей пасаж змусив мене особисто реготати так голосно і довго, що стривожені батьки прибігли поцікавитися, що сталося – ви можете собі уявити, як я почав біситися, коли мені довелося пояснити причину моїх невгамовних веселощів – сльози, соплі та брак повітря у скрученій від сміху діафрагмі. Для цього необхідно лише частково, у фантазії поставити себе на місце Кастанеди, що дивиться на серйозне обличчя дона Хенаро, що пошепки пояснює: “Для того, аби покакати у позі воїна треба мати багато вміння та наполегливості...” – і все це у контексті тривожного очікування Ла Каталіни у незвичному амплуа. Це все методики, спрямовані на створення несерйозної з точки зору банального побутового розуму ситуації індивідуального сприйняття, в якій інтелект-опис, його логічність відступає на другорядні позиції – інакше це призводило б до його викривлення у патологію – пропускаючи вперед інтуїцію, відчування, бачення. Але все влаштоване Уїтменом-текстом задля одного – задля Шляху, задля репрезентації цілісного, комплексного способу сприйняття-ставлення щодо Життя, щодо процесу пізнання та діяльності. Уїтмен та дон Хуан дуже близькі у своїх точках відліку Нової особистості – тобто у емоційно-чуттєвому порядку сприйняття, властивому людині, як Людині – і поза всіма можливими запереченнями та критиками це вказує на значущість цього порядку та його складових. Все влаштоване допомагає особі відкинути всі слова, поринувши у відчування. Для дона Хуана Шлях – це процесуальна комплексна точка відліку сприйняття. Це набір певних елементів діяльності, що необхідно втілювати – створювати у Реальність, котра таким чином перетворюється на супровід самого Шляху. Шлях дозволяє обирати таку Реальність, котра буде до вподоби – на всіх рівнях сприйняття, але ґрунтований він на початку – на Пустоті, на Темному морі сприйняття, на енергії, на Силі та Намірі, на невід’ємності особистого від загального, на Гармонії та Коханні. Якщо людина і здатна щось робити, то вона робить це у зараз, у мить, що має розміри Безкінечності. Ошо каже: “В Христе есть две линии… одна параллельна земле, другая перпендикулярна. Горизонтальная линия – это время: прошлое, настоящее, будущее…, вертикальная линия – это вечность, сейчас – то, что всегда существует. Время и вечность пересекаются в «здесь и сейчас», они пересекаются в этот самый момент…”
Allons! К тому, что безначально, бесконечно.
Много трудностей у нас впереди, дневные переходы, ночевки,
Все ради цели, к которой идем…
Чтобы понять, что весь мир есть дорога,
очень много дорог для блуждающих душ.
…Все режимы, устои, искусства, правительства –
все, что было на этой планете или на любой из планет,
разбегается по углам… перед великим шествием
душ по великим дорогам вселенной.
Всякое другое движение есть только прообраз и символ
этого шествия человеческих душ по дорогам вселенной…
***
Пешком, с легким сердцем, выхожу на большую дорогу,
я здоров и свободен, весь мир предо мной.
Эта длинная, бурая тропа ведет меня, куда я хочу,
отныне я не требую счастья, я сам свое счастье,
Отныне я больше не хнычу, ничего не оставляю на завтра,
и ни в чем не знаю нужды,
Болезни, попреки, придирки и книги оставлены дома,
Сильный и радостный, я шагаю вперед…
***
Отныне я провозглашаю себя свободным от мнимых преград и уз,
Иду, куда вздумаю – сам себе полный хозяин, наделенный неограниченной властью,
Прислушиваясь к тому, что мне скажут другие, внимательно вникая в их речи,
Размышляя, изучая, обдумывая снова и снова,
Мягко и учтиво, но с непреклонной решимостью освобождаю
себя от тех пут, которые могли бы меня удержать…
***
О, покуда живешь на земле, быть не рабом, а властителем жизни!
Встретить жизнь, как могучий победитель,
Без раздражения, без жалоб, без сварливых придирок, без скуки!
Доказать этим гордым законам воздуха, воды и земли,
что душа моя им не подвластна.
Что нет такой внешней силы, которая повелевала бы мной…
***
Слушай! Я не хочу тебе лгать,
Я не обещаю тебе старых, приятных наград,
я обещаю тебе новые, грубые –
Вот каковы будут дни, что ожидают тебя:
Ты не будешь собирать и громоздить то, что называют богатством,
Все, что наживешь или создашь, ты будешь разбрасывать щедрой рукой,
Войдя в город, не задержишься в нем дольше, чем нужно,
и, верный повелительному зову, уйдешь оттуда прочь,
Те, кто останутся, будут глумиться над тобой
и язвить тебя злыми насмешками,
На призывы любви ты ответишь лишь страстным прощальным поцелуем,
И оттолкнешь те руки, что попытаются удержать тебя…
***
Кресел нет у меня, нет ни философии, ни церкви,
Я никого не веду к обеду, в библиотеку, на биржу…
Левой рукой я обнимаю ваш стан,
А правой рукой указываю на окрестные дали и на большую дорогу.
Ни я, ни кто другой не может пройти эту дорогу за вас,
Вы должны пройти ее сами.
Ты также задаешь мне вопросы, я слышу тебя,
Я отвечаю, что не в силах ответить, ты сам должен ответить себе…
Про Уїтмена-текст можна балакати дуже довго та дуже плідно, оскільки він існує саме завдяки вашій власній природі та вашим знанням та відчуттям. Можна створювати коментарі на Уїтмена, а до того коментарі на коментарі. Але це все жодним чином не замінить вашого безпосереднього заглиблення в Уїтмена – тобто у самого себе. Уолт доводить, що значення має сприйняття – мову його доведення можна знайти кожного разу у самому собі, у власному сприйнятті. Це значить, що Він виконав своє завдання. Це радісна новина, Уолте... |
