Дівчина, яка сидить навпроти мене і п’є великими ковтками мінеральну воду зі стрьомною, загалом, назвою «Ранкова роса», неідентифіковані зелені комахи із прозорими крильцями, що повзають без розбору по лавці, на якій я сиджу, і по мені, чорно-біла знимка площі із вколажованими в неї кольоровими людьми, зелений паркан на розі, від якого лишилася лише одна секція, — що вона загороджує, незрозуміло, виникає відчуття, що з нею трапилась жахлива трагедія, її лишили, покинули, розлучили з милим її серцю підйомним краном, — все це вже ніколи не повториться. Як ніколи не повторишся ти, та, яка сиділа поруч на цій самісінькій лавці, притискаючись до моєї ноги своєю, так, що я відчував, як раз по раз, у особливо тонких, хвилюючих місцях розмови від твердого горбочка твого стегна до коліна повільно пробігає дрож, згори вниз, наче у дереві від вітру, і жалкував, що не можу відчути його повністю, там, де наші тіла не притуляються, у всій-всій іншій тобі. Ніколи не повториться твоя зніяковіла, схвильована посмішка і запитання, чому я сьогодні не говорив з тобою під час кохання, як раніше: «маленька моя», «єдина, лагідна, рідна».
— Може, ти мене вже не так любиш?
— Звісно, не так. Я люблю тебе, як ніколи!
Мені не доведеться більше гаяти час, годинами переглядаючи анкети на сайті знайомств, знаючи, що так і не наважуся спробувати зараз із кимось запізнатися, що, власне, це просто вбивання чергового не найкращого дня, коли не можу зрозуміти, що взагалі трапилося, чому ти десь там, а я десь тут. Ніколи не повторюсь я, з усіма своїми віршами і цвіркунами у голові, не повторимося ми, не повторяться наші сліди в тих місцях, де ми їх лишили напризволяще, не буде нашого першого, раптового, незнайомого, пристрасного поцілунку, і звичного чотирьохтисячного перед тим, як розійтися в різні боки у підземці, теж не буде.
Це все не повториться — кажу я дівчині з мінералкою, і вона відводить очі, зацікавлено роздивляючись бульбашки у баклажці. Це не повториться — кажу чоловікові, що підійшов запитати котра година, «спасибо» — відказує він, «пожалуйста» — погоджуюсь я, і думаю, що таки встигну ще пожалувати ста, і двохсот, і… Встигну прожити багато-багато неповторних неповторюваностей, встигну кохати, харчуватися рибою і бататом на якому-небудь із десятків тисяч океанських островів, всиновити дитину, написати книжку, від якої навіть найзапеклішим цинікам на очі навертатимуться сльози. Принаймні, мене ще не один і не два рази порве на шматки від гострого відчування миті, коли щокожна секунда життя, проходячи крізь все твоє тіло, робить лоскотно кінчикам пальців на ногах. Мені ще випаде, як-от зараз, потримати в руці, мов сонечко-божу корівку, моє щастя, моє щастячко, спостерігаючи, як воно повзе, не послуговуючись накресленими на долоні лініями, у тільки йому відомому напрямку. |
