- Світе мій, коли я добіжу до тебе?... – дивно чути ці слова від висушеної часом, кульгавенької й згорбленої бабці. Та вона зітхає-не вгаває сама до себе, - Світе мій світе? Коли вже? Біжу-біжу...
- Ба, біжи за мною! - чує її голос і закликає у відповідь п’ятирічний Ваня й рушає підстрибом довкіл неї, як маленька планетка довкола власного сонця.
Баба Соня не одразу розуміє: вона звикла спати з розплющеними збляклими очима й розмовляти до себе вголос, думаючи, що мовчить:
- Га? Шо? – мружиться від несподіванки й суворо перепитує вона, а потім осміхається беззубим ротом й робить кілька крочків на місці. – То ти бабі кажеш бігти? Як же ж я побіжу?
- А отак! А отак! – Ваня, човником, то до неї – то від неї, то до неї – то від неї. – Ти ж казала “коли добіжу”? Біжи вже, отак біжи!
- А-а-а... Та то я, внуцю, про друге... – але тепер її вже не чує Ваня. Ноги поривають його бігти далі й він утіка із хати на весняне подвір’я, а в слід йому лунає. – То я геть про друге, дитино. Я про світ, про той світ... Бо пора...
* * *
Ввечері молодша невістка лагідно картає стару бабу Соню:
- Мамо, що то ви надумали? Ваня каже: баба бігала за мною. Хіба вам можна?
- Га? Шо?.. А-а-а!.. Та то я казала: коли вже на той світ добіжу? А він мені: побігли. Таке от.
- Який той світ? Що то ви надумали? А ми? Вам жити й жити!
Ваня, знову почувши чужі слова, виринає, щоб втрутитися, як завжди:
-А де той світ? А хто там живе?
Невістка смутніє й не знаходить слів, а бабця Соня сідає, жестом припрошує онучка в піжамі до себе на коліна й повагом роз’яснює малому:
- Там уже всі, з ким я гралася, коли така як ти була, всі мої друзі-подруги. Там моя мама й тато. Мій чоловік і твій дід там. Усі мене чекають.
- А це далеко? А як ти туди дійдеш? Побіжиш?
- Хотіла б, та вже не побіжу. Бачиш, з паличкою ходю? Такі ноги стали – геть не слухають баби.
- То не ходи, лишайся з нами! Чи там краще?
- Отого, синку, ніхто не зна. Лишайся, кажеш?.. Якби... А то й лишуся! Уговорив!... – витирає краєчком хустини очі. - Любиш бабцю? Поцілуєш?
- Люблю, чмок, - цілує й позіхає Ваня.
Невістка, беручи його, сонного, на руки, несе до ліжка й усе так само смутно осміхається й промовляє до себе:
-Поговорили... Що старе, що мале – правду кажуть... Геть баба Соня здитиніла...
* * *
За кілька місяців ховали бабу Соню. Вона тихо, як то кажуть, “відійшла” – задрімала й не прокинулася. Її вбрали у приготоване, поклали в труну й поставили у великій хаті – прощатися з ріднею, сусідами, близькими. Дітей, запросили першими й потім вивели численних онуків до саду: поставили їм там пирогів та компоту. Хай бавляться під навісом, їдять і не плутаються до дорослих: треба й проститися, й поховати, і спом’янути за столом добрим словом покійницю. Хорошу людину проводжаємо, що не кажи, праведницю...
Молодша невістка, яку, поїхавши на цвинтар, лишили гледіти дітей, вийшла від печі подивитися, як там вони, й почула:
- Як то?... Бабу в землю закопають?.. А всіх закопують?.. І мене?.. – гірко плакала міська племінничка, нарядна як вишенька, малявочка.
- Всіх, – сказав її старший брат.
- А от і не всіх! - скрикнув, заперечив Ваня. – Баба Соня росла, росла, а потім стала меншати. Всі дорослі так - ростуть,а тоді меншають. Геть як мала стала. Бігала, гралася зі мною. Хотіла зовсім стати як дитина. Вона б меншала, меншала - і в крапочку! І полетіла б!
- Куди?
- На сонце! На небо! Вона так і казала – до світла.
- Чому ж не полетіла?
- О дурний! Не встигла стати мала-маленька. А якби стала – так би й було. А це, - ітхає Ваня,зовсім як покійна-бабця, - прийшлося закопати. А якби встигла, зменшилася б...
- Брешеш!
- Це тобі баба таке сказала?
- І баба, і мама. Мама так і сказала: старе як мале. Вони думали, я сплю, а я сам чув. Це правда!
- То правда , тьотю? – помітила дорослу людину безутішна племінничка. - Ваня не бреше? Правда?
- Правда, - ледве відповіла та й витерла дитині носа , - Я ось вам цукерок – не забувайте бабу Соню. Добре вам тут? Грайтеся,не сваріться.
І пішла, чуючи, як щемко запекло-запекло очі: може, від світла, до якого добігла нарешті баба Соня? |
