Єдине питання, яке повертається знову
весняним рівноденням
і голубом б’ється у шибку
щороку,
щоразу, коли я сама,
коли пахне повітря весною,
незроненим першим дощем,
терпкою свіжістю листя -
таке недоречне і непотрібне.
Воно бухає в серце щосили,
й тріпоче сполохано
наче мушка,
яка заблукала, злякалася і розгубилась
в павутинні ошатно висновиганих,
нитка до нитки,
моїх випрозорених днів.
І щось рветься,
вбачаючи помилку,зроблену
ще на початку плетіння:
- Чому? – задихаюсь, питаю себе я, - Чому?..
Та не чую у відповідь й слова...
А хто тут і що мені скаже,
якщо навіть не знаю сама:
Чи потрібна була у чужому житті?
Чи був ти потрібен?
Чи потрібне це зараз?
Кому?
Чи були б ми обоє щасливі, якби?
Дивно...
Знаєш,
я навіть не маю образ
ні на нас,
ні на наше життя,
ні на когось окремо.
Я давно вже навчилася жити інакше,
щасливіше, і не хотіти
повернути навспак неназдогнане річище,
щоб увійти в воду вдруге,
але...
Щовесни я питаю “чому?” -
чи питають у мене, не знаю.
Щовесни я втрачаю свою рівновагу
і знову знаходжу ледве.
І єдине, що хочеться врешті збагнути:
чи довго
незнайдена в юності відповідь
буде до мене вертатися
як весняна застуда
як голод |
