Вона прокинулась на задньому сидінні якоїсь машини, їй жахливо боліла голова, вона намагалась зрозуміти чому вона тут, і хто це за кермом.
Він поглянувши в дзеркало, помітивши що вона при свідомості, якось дивно посміхнувся (від цієї посмішки в неї побігли мурашки по тілу).
- Де я? Хто ви? Куди ми їдемо? Ммм… як болить голова.
- Чорт, переборщив. (знову ця дурнувата посмішка яка жахливо дратувала її.)
- Переборщив з чим?
- Це не важливо…
- Якого біса я тут роблю, і що відбувається? Тут все важливо. Зупини машину! (вона кричала так голосно і відчайдушно, що здавалось – це крик її душі.)
Змінивши загадкову посмішку на невимовну злість він промовив:” Заткнись і не кричи поки я тебе не пристрелив.“ Дуло пістолета блиснуло перед її обличчям і вона завмерла. (не важливим було те як вона тут опинилась, не важливим було те, що боліло все тіло, не важливим було те що її руки зв’язані і вкриті свіжими ранами, не важливим було те чи шукав її хтось. Вона просто була готова прийняти смерть…., від кулі цього незнайомця.)
- Перелазь на переднє сидіння. Швидко я сказав!
Сама не знаючи як, вона перелізла на переднє сидіння. З її глибоких, блакитних очей покотились сльози. Це не були сльози істерики чи страху. Здавалось, ніби вони самі, без її контролю лились з очей, і котились по обличчю – холодному й скляному.
- Не треба мене злити,- кинув він ховаючи пістолет.
Вона мовчала і дивилась на дорогу. Зазвичай, в такі моменти люди думають про когось, про щось, намагаються вибратись… Її думки були чистими, вона просто дивилась на дорогу.
Потроху вона оговталась. Що дуже її здивувало вони мчали по шосе, майже по пустому шосе. Велике місто,багато людей оточували її, а тут так пусто. “ До кого звернутись за допомогою? Що робити?” Кожні пів хвилини він поглядав на неї, і його обличчя набувало все добрішого вигляду, проте це її не заспокоювало. В її голові як слайд-шоу з’являлись картинки. “Я виходила з банку, йшла і раптом гострий біль…, і ось я тут… На стільки пусте шосе означає одне, ми занадто далеко від міста, цивілізації, а головне від людей.” Вона була надзвичайно голодна і хотіла пити. Зібравшись з силами вона промовила: - Як тебе звуть?
- Нарешті відійшла. Я Джоні. Будеш печиво? ( і знову ця дурна посмішка. В ній була щирість та підступність одночасно.)
Вона вихопила з його рук печиво і жадібно почала їсти. Він посміхнувся.
- Я мабуть б теж зголоднів за стільки часу.
Вона не знала що сказати….
Той скляний вираз ніби зійшов з її обличчя, і вона відповіла
- Даєн. |
