Агов Ти! Ти! Ти! І бубнить і відбива цокцокотом холоднечі, дрижать думки закинуті на смітник минулого.... Ти.
Судомить серце, тягнусь до повітря від задушливих сліз.
Вітер підіймає хвилі снігу на асфальтовому морі.
Швидше!
Я п'янію від божевільності цього задуму вигадника-арлекіна, іронія долі... і задум відбувся! Вуа-ля! віват! Салютують і ми (чи це вже "ми"?) двічі проїжджаємо на червоне. Пірнаємо у темінь о північнОї глибини. На сяйво Вашого серця (чи світла фар) злітаються мікрокомети білого планктону.
Сплячий режим свідомості - у гарячці мрії, влітаючи, стираються у пил - нові. Поодинокі - наскрізь. Я решето, я проливаюсь. поОдинокі - навкруг.
Дециметрові траєкторії ще вловимі (на швидкості!) ще люблячим поглядом...
Спадає луна вереску, і знесилена істерія вдаряє маленькими кулачками груди, у люті жбурляє думки (бодай би влучити у тебе словом!), а ти мовчиш. Чи ти живеш?
Я апелюю до долі: амністуйте заручин е щастя. Йому ж виправний термін не відбути. Я прийму! Зі своїми девіаціями. Я, ми ... (вже інші).
Я! Мені!
За злочин любити. За злочин - кохати. За злочин - карати...
Щиросердно... А ти мовчиш. Ти? Ти! мовчанка.
Не осуджую, захищаю. Мовчиш, улесливий.
Вибудовую твоє виправдання, а ти ... винний! винний! винуватий!
Я сумлінна, відлунала, знесилилась...
А ти приймаєш... на тще серце... усе до останньої.
будуєш свій захист маленьким дашком здивованих брів: "Як можна?" . Пусті пастки твоїх очей, сороміцька душа, вистежена за холодними слідами свої низької втечі, злякано визирає крізь ті крижані шибки.
Заставка windows. Маленькі й великі віконечка, в які можна зазирнути і відсахнутися від побаченого, здригатися ще з півгодини до приходу, хвилями неспокою промерзати і не вірити, знаючи. Заставка - колаж псевдо наївних та дурненьких оченят, справді заляканих і засоромлених, позбавлених дитинства із першим спалахом.
А вітер ганяє думки, зриває дахи і обморожує палаючі від сорому вуха.
Агов ти! Я знайду тобі виправдання, тільки не мовчи...
"Як можна?" Я не знаю.
Твої зіниці у зеленому обрії - в яку вглядаєшся засліплено, з надією вгледіти хоча б...
Удаване щастя. Щиросердно. Притягнуте за вуха. Я плачу над тільцем зґвалтованого почуття, вишкребка серця. Сконаю від жалю
люблю. |
