-Ну як, відпустило? О, я бачу вже й зовсім… легше… А я, дурний “швидку” визвав...
Старий сідає на ліжко коло дружини, бере її руку в свої, ніби заспокоює – й заспокоюється сам, погладжує й вдивляється в очі:
-Знаєш, я от тільки зараз збагнув, чому не помічав, як ти старієш! У тебе ж очі… живі й молоді-молоді, як у дівчинки молоденької…
-Знаєш, оце б ніколи не сказав, а зараз скажу, ти прости вже але… От, знаєш, помічав, що ти погладшала, ну, не така стала, як колись була, тонюня, важка стала. Іноді, повіриш, аж зло брало: як інші не товстіють, а ти от… Прости мене, дурний був… От… Помічав я, що й дихаєш тяжко, що й недобачаєш теж помічав, а от щоб старіла… Не сліпий, вроді: і зморшки, і сивину, і плями руді на руках, але що ж? Чи думав, просто хвороба твоя, чи що. А от старість – ні, не помічав… Тільки зараз оце пойняв: все через очі твої. Молоді вони у тебе, аж сам молодий, коли у них дивишся… Осьой…
-А пам’ятаєш, як я тобі про очі співав? “Ко-оли в тво-ої очі-і дивлю-у-уся…” Да, оце б зараз не втнув, а стоїло б, бо ж які в тебе очі!… Не красені ми з тобою обоє були, але я , як тебе побачив, то в очах твоїх як втопився. Мені мати, свекруха твоя, так і казала: “ Причарувала тебе, - каже, - ота глазаста мишка” так і казала, не любила вона тебе. Ти не знала, може, чувствовала, а я не говорив, а було… Недолюблювала, думала, якби не ти з твоїми очима, я б собі кращої знайшов… Земля їй пухом. Я б тобі не говорив, та знаю, що ти простиш, моя ж ти…
- Знаєш я колись, як мати померла тільки-тільки, теж грішним ділом думав що, осьой... Ну, ніби зав’язала ти мені світ, чи що? Що у нас, думаю? Дітей нема, грошей нема, добра не нажили ніякого. Тільки того, що мої співи та твої очі. Мати покійна казала, що мені б артистом бути, якби вивчився після армії, а не женився та не працював. Виходить, якби не ти, співав би… От я і став, дурний, до інших співати. Ти не знала, я й не казав… нащо? А отепер кажу тобі й думаю: та знала ти все, серцем чула. Такі очі не можуть не бачити. Знала і ще тоді пробачила, простила… Люба моя…
-Пам’ятаєш, ти тоді вже хворіла, я ще доробляв і тоді, осьой, ну… Ох, скажу вже… Ти хвора якось вдома сиділа, а я… від конторської, від Райки повернувся – ото ще баба була!.. Ну от… Заходжу додому, а ти сидиш у кріслі, як втонула у ньому, і светра мені плетеш, і дивишся, і кажеш мені, кажеш: ”Сплету тобі светра – будеш у мене найкращий. Всі побачать, який ти в мене красивий”. Мене тоді аж пересмикнуло, думаю, за сорок тобі, під п’ятдесят мені, а як здитиніла! “Що, - кажу - , ти верзеш?”
Ще й дошкульне хотів тобі щось таке кинути, щоб не була така дурна, щоб зрозуміла, що красень - не красень, а є кому на мене милуватися і так, без дурного светра твого. Рота було аж відкрив, а в очі твої тільки глянув – і не зміг… Віриш, нікого у мене після того не було? Все твої очі… Ну от, ніколи не казав, а зараз кажу: як би не той день, кинув би я тебе… Знала? Знала… Люба моя, все знала і прощала мене, котяру старого? Що я без тебе можу, сонце моє? Очі ви мої голубі…
-Чекай, чи дзвонили в двері чи що? О, точно дзвонять! То “скора” приїхала. Зараз побіжу відчиню, хай на тебе подивляться, а тоді ще поговоримо. Ніколи так з тобою не говорили. Все розумієш, все знаєш, терпіла мене стільки год… Та йду вже, іду! Зараз!
Дід важко підводиться і суне до дверей:
-Біжу, біжу. Зараз, зараз осьой… Здрастуйте.
-Добрий вечір. Де хвора? Ви викликала?
-Та я… Та тільки, як вам сказати, вона уже не хвора, чи що?
-Діду, у нас ще визова, а ви час тягнете! Як це, не хвора? Визивали ж, казали, серцевий напад…
-Кого?
-Приступ був? Був! Ну то пропустіть. Там, у кімнаті? От і добре. А то: хвора – не хвора, як дитина, чесне слово. Тут роботи ще… – проходять до спальні. - Доброго вечора, як самопочут…
Замовкають, перезираються й повертаються до старого:
-Овва, діду, пробачте. Це поки ми їхали? Ви ж зрозумійте: бензин, зима, машини старі. Якби ми могли… Це ж не від нас залежить. Вибачте, діду.
-Прийміть наші соболєзнованія. Співчуваємо. Ви самі отак вдвох і жили? Ну, тримайтеся, діду.
-Та шо, я вже якось собі… Осьой. То поки я дзвонив, а вона і… Отако…
-Умгу.
- Її медична картка де, вдома? Принесіть, добре? Можете?
Дід, човгаючи ногами, виходить і чує, як кажуть пошепки один до одного:
-Добре , що зима. А якби тепло, то до ранку б не долежала - таке величезне бабище. Серце? Діабет?
-Зараз принесе картку, глянемо, запишемо… О, дякую, діду. Ви сідайте. Ми одразу вам все запишемо, щоб вам потім уже не бігать зайвий раз. Ви самі тільки не хвилюйтеся, держіться. Це життя, вік був уже такий…
Оглядають, читають, радяться, пишуть. Буквально, кілька хвилин – а тоді:
-Завтра прийдете по довідку про смерть у кабінет 16. Запам’ятаєте? Шіст-над-цять. Ось тут я вам все запишу. Потім із довідкою, своїм та її паспортом – по допомогу на похорон і… Знаєте все самі? Ну тоді я вам нічого більше й не кажу. Може, записати, не забудете, що воно й як?
-Ага… Розтин же ж не треба? Всьо і так пойнятно, да? Вона б не хотіла… І осьой, ну… Вам, за клопіт може?
-Ні, ні, нам нічого не треба. І не видумуйте!.. Тримайтеся, діду. Закрийте за нами.
-Прийміть наше співчуття. Сусіди є, щоб помогти? Ну, тоді на все… на все добре.
-До побачення.
Дід закриває двері і повертається трохи не поспіхом до неї – ще ж так багато несказаного!..
Але її вже нема. Зникла, тоді, мабуть, як він виходив по картку. Все… Все… Що ж вони наробили? Хіба ж вони знають?…
Зітхнув.
Тепер треба йти до сусідок. Баби знають, що і як треба. Все вони знають, все впорають… Бо ж її більше нема…– їй закрили очі.
2002 |
