Коли твій дід і мій дід билися,
нас обох іще не було.
Поле було, і жайвір,
і жовте як сонце жито.
Твій дід вірив у Господа Бога,
вірив у власну правду
і не хотів ділитися хлібом - мав право
(хоча його Бог колись говорив:
"тому, хто просить у тебе - дай"...
Та я його не судитиму).
Мій дід вірив, що робить справу
і вірив у пролетарську справедливість,
тому й забирав чужий хліб
(зараз скажуть - для себе крала
червона сука, -але я знаю:
для інших, голодних, чужих.
Я їх бачила.
Та кому не скажу- не вірять).
Обоє росли у хаті,
мазаній, під образами,
обоє гойдались під сволоком,
обоє читали Шевченка,
обоє любили життя і своїх дітей,
обоє мали рушниці,
а виграти мав один...
Якби переміг твій - я б тебе не судила,
любила б тебе так само,
хіба гіркаво всміхаючись,
бо ти, як і я, - людина.
Та знаємо певно тепер:
мій - переміг...
Чи мені це пробачиться? |