Історія одного пошуку
Ми затискаємо листи в обпльованих дощем руках,
Ми носимо облуду й кривду на почорнілих язиках,
Ласкаєм ними, ними й вб‘ємо. Одне знаряддя для всіх цілей ціль.
Міцний кулак в нас запорука державотворчих породілей.
Все більш ніг кривих довкола – все ближче тіло до землі.
Все менше розум, більше мозок, й зламані долею хребти
Навколо нас.
Забулись квіти, бо й їх вже почали вважать
оплатою за ласки тілу, які язик звик надавать.
Забулись менти і світлини хвилин, облич, богів…
Нехай скресають: пам‘ять – слабкість перед обличчям ворогів.
Забулись запахи людини, тремтячі аромати шкір.
Забулась звабливість брунатна і серця пелехатий біль
В хвилини щастя.
Сліз немає, і тільки почерк зголоднілий,
Душа кричить та не до вас, а в власний простір спорожнілий.
Раніше там було хоч щось: амбіції, зневага, помста,
Тепер луна від інших лун - це все так порожньо і просто.
Це все так мило тебе їсть, всміхаючись всіма зубами,
Так скоро пройде перша мить – й тебе уже не буде з нами
Поряд.
Я вірю, досі є надіє, хоч сил на неї вже не має,
Що десь існує джерело, яке луну цю починає.
Можливо ти десь поряд з ним, і я знайду тебе. Я знаю:
Це восьме поспіль вже життя, а пошук ще не помагає.
Та я знайду тебе й торкнуся, і не зригнешся ти від цього,
Бо тільки ті, хто на землі бояться дотику людського,
Бояться подиху людського.
Ти не боїшся, не чекаєш,
бо одинокий і прекрасний, бо зраджений, а все ж літаєш.
Подерті слізьми щоки, і луна притлумлює свій розмах,
І це життя я змарнувала. Єдина спроба ще. Чи вдала? Бозна...
Тремтить рука, хитається стілець, ще мент і вже затягнеться удавка.
Люблю, тому помру й знайду тебе в дев‘ятому житті,
Мій милий Кафка. |
