Я, жінка з чорно-білого кіно,
Сусідньої вулиці чи може з іншої планети,
В залежності від того ким являєшся ти.
Головна героїня твого сну, що постійно повторюється,
Або героїн, що тече по твоїх трубах.
І ти викрикнеш: «Дежавю»?!
Згадую востаннє (надіюся, звісно, що це залишиться між нами) як:
Погано спала, їла і навіть дихала,
Ламала руки, каблуки, долала ломку та не вірила в Ламаїзм.
Зрештою, не вірила нікому і нікому не була вірною.
Витирала чорні потоки туші на обличчі серветками з фастфуду,
Ходила без трусиків по Кримських пляжах,
Безнадійно кохала,
Марно сподівалась,
Довго визбирувалась на зустрічі і нікого не зустрічала,
Спала за гроші просто аби мати бодай щось, коли немає оргазму.
Засипала і прокидалася з бажанням заснути ще…
Я,
Зґвалтована в Івано-франківську, Харкові та двічі у Львові
Зі шрамами на зап’ястях від спроб покінчити життя самогубством,
Із кам’яним обличчям і очима Монни Лізи,
Ходила нічними вулицями мерзенного лютого
І деформувала реальність провалюючись в потойбічне пекло.
Ревнувала до повій кінчених і безнадійних.
Хизувалася татуюванням на спині,
Опускаючи плече, щоб бретелька сповзла донизу.
Збуджувалась в смердючих барах.
Показувала груди і оголяла стегна,
В той час як чиїсь зуби відкушували шмат м’яса,
Горлянки хрипло іржали
А губи чмокали, випускаючи пиво собі на бороду та шию.
Одним словом, намагалася бути як всі, вписатися в соціум
В якому мені випала доля жити,
Від якого мене нудило в перемішку з алкоголем, тютюном, травою,
І навіть просто повітрям насиченим страхом і смутком.
«Дежавю», - викрикнеш ти,
В своєму туманному просторі напівстертих уже ілюзій.
«Ходімо, не бійся», - промовить голос за кадром з очима-хамелеонами.
Тепер я усміхаюся вам з екранів мізкососа в фільмі зі щасливим кінцем,
Там де світло освічує підземелля і душа тягнеться до неба.
Я – погляд який ви відчуєте нутрощами,
Тепло, що залишається до останньої зими.
З тобою, мій любий хлопчику. |