Моє серце, немов напівздохле щеня паршивої сучки,
скиглить біля висхої цицьки нашого кохання.
В ньому змішались від болю всі передсердя та шлуночки,
як пори року при потепління глобальнім.
Від найпершого дня про те, що захлинешся мною,
моє серце тужливі пісні під валторну співало.
Я готова була до розлуки, і болю, і бою з собою,
тільки, прости, що все вийде на так, не врахувала.
Не врахувала, що з розуму зійду до тебе,
як майбутні покритки до парубків сходили з призьби.
Не врахувала, що і мені відтепер буде треба
розкута собача поза, густий спазматичний видих,
що ти мене вивернеш віршами важкими назовні,
і зриєш кролячу нору, щоб я впала у диво,
що тільки коли набереш з мене пригорщі повні,
то зможу сказати, що стала нарешті щаслива…
Не врахувала що буду по вінця й дощенту твоя,
і що, відчувши найменше схолодження, серце
спробує виплюнуть гуашевим згустком з себе життя
і все закінчити так, як любило тебе, – відверто.
Цим літом постійно їм полуниці – маленькі серця,
щоб підправити те, що із власним серцем скоїлось.
(При прощанні я помирала з ридань на його плечах;
він сказав: «Не плач. Кохання не звітрилось – просто загоїлось.») |
