коли, раптом, випаде перший сніг,
і я не зможу знайти дорогу до тебе,
блукаючи маленькими вуличками,
плутаючи перехрестя і провулки…
випадково натраплю на одинокого скрипаля,
який стоятиме під лапатим снігом і
гратиме мелодію, під яку минулого року
ми танцювали у старому Львові.
(він нагадував тобі Прагу…)
запізнілі перехожі жбурлятимуть йому
якісь монети. а позаду скрипаля, на
велетенському неоновому екрані
буде блимати безглуздий напис: «Ліля, я тебе
кохаю!», змінюючись на, не менш, безглузду
рекламу… (якась невідома Ліля, мабуть, буде
в захопленні від цього «освідчення»…)
я зупинюся біля скрипаля. буду стояти і згадувати
наш Львів (він так нагадував тобі Прагу),
невеличке гуцульське село і те спекотне літо…
літо несамовитого кохання…
…ми сидимо на даху старої бабусиної хатинки,
ти пригощаєш мене чарівним бабусиним зіллям.
воно несамовито пахне якимись чудернацькими травами,
медом, полином і м’ятою… відчуваю й дозараз цей присмак.
ніби вчора все це було… а, ніби, взагалі, це був сон...
а вже сьогодні, під незатишним і жорстоким снігом,
слухаю одинокого скрипаля, в надії знайти дорогу
до тебе… |
