Він вигадував якісь чудернацькі слова і клеїв їх на папір, і червонів від них, як від моїх ненароджених цілунків….і вночі, і в повній тиші в чорному оксамиті повітря, в пекельному золоті ліжка, в смертельній – до болю смертельній білизні подушок, в могильній потойбічній тиші душі…. Його дихання сповільнювало час і простір і те що є за часом і простором.
Биття його серця – як дзвін на війну я прокидалася від нього вночі і задихалася від бажання.
І кожний удар його пульсу – біль і смуток, спокій і дзвін кайданів по закупорках пам’яті, одвічна боротьба і одвічна покора на білосніжному ложі душі в золотій оправі любові.
Я сиділа і писала оточена морем твоєї власності, ніби потерпіла корабельну катастрофу на безлюдному острові і немає надії на порятунок.
Хвилі твоєї присутності котилися і розбивалися біля моїх ніг, бризги обсипали мене, як іскри від багаття, і ранили, і гріли, і палили, і пестили, і катували….
Він писав і робив багато помилок, потім вставав і казав «на добраніч» … хотілося бути простирадлом, ковдрою, подушкою в його ліжку.
Близькість твого тіла – ввесь бруд і вся чистота, велич, наказ і благання, відчай і безнадія лева над переможним гладіатором.
Ні, я не розумію. Я ніколи більше нічого не хочу розуміти. Я сиділа - просто сиділа біля його ніг, сиділа і дивилася… він писав щось дуже важливе, проте чуже, іноді радився зі-мною,так ніби то була не я, так ніби мене взагалі не було. І ми обоє знали що все це дурниці,все це лише привід щоб я сиділа біля його ніг… але ж не можна сидіти біля його ніг все життя – лише пів життя.
Добуваю слова з глибин своєї наївності і несміливості – і кутаюся в них, як в кокон і чогось знову боюся.
І ти не розумієш, не розумієш чому.
Ти не маєш часу.
Але ж ти кажеш що часу не існує і в той же час кажеш що не маєш часу, як можна мати чи не мати те чого не існує? Як же ж ти не розумієш?
Розумієш!
Він встав і сказав щось цілком іншим тоном, і здалось що говорив якоюсь чужою мовою, хоча я розуміла кожне слово…
Ти не розумів не відчував. Напивався моїми слізьми –у кожній сльозі шукав відблиск своєї краси і своєї сили, і ти переміг та все-таки залишився самотнім.
Ми стояли взявшись за руки і ніхто не знав, навіть ми самі, як ми далеко і близько в водночас.
Ти дивився глибоко в очі, а я відчувала тебе серцем.
«Я забуду тебе коли сліпий художник намалює звук пелюстки що впаде на підлогу неіснуючого кришталевого замку» |
