на табло кляті цифри – «21:30»:
рейс до Каліфорнії…ще десять хвилин.
і мене вже не стане…
свідомість не повернеться до реальності.
серце, здається, зараз вистрибне з грудей.
чекаєш чуда: а раптом відмінять рейс?
нельотна погода, чи що там ще?
чи затримають хоча б на годину?..
і ми, закинувши валізи подалі,
підемо дивитися на вечірнє небо аеропорту,
блимання літаків-світляків,
зайдемо до улюбленої кав'ярні,
будемо пити наш "шалений" напій,
і «випадково» забудемо про твій відліт…
і не почуємо, що пасажири запрошуються на
посадку.
«а, до біса ту Америку»- скажеш ти.
ми поїдемо додому
дивитися кльове кіно, кохатися,
пити вино на балконі,
танцювати під Лору Андерсон та Брубека ,
слухати Іггі Попа, пити вино, кохатися…
як востаннє.
тут... а не в довбаному Сан-Дієго.
«мала, чекай на мене»-
оговтуюсь, на губах - солоно…
кулаки, стиснуті до крові.
в мобілці – противний голос:
«абонент в зоні недосяжності».
перед очима Тихий океан
і Сан-Дієго… |