Пам’ятаю, колись у нашій хаті вздовж найкоротшої стіни кімнати із назвою «зала» стояло чорне піаніно – серйозна, урочиста річ. Коли батьків не було вдома, ми грали з ним – частіше за все воно було «чорна гора», на яку слід було видертися й перемогти дракона. Один з нас був драконом, і стояв на піаніно, дістаючи маківкою до антресолей, а другий – богатирем, який, підставивши маленького стільчика й табурета, підкорював вершини. Ми билися на мечах.
Рідше, опісля перемоги над драконами, піаніно ставало троном. Щоправда, сидіти на ньому було важко – слизьке, заокруглене. Тож той, хто всидить якнайдовше – той і цар.
Піаніно рипіло, гуло й хиталося З нього, як листя восени, осипалися поскладані на верхню кришку старі, ще бабині, ноти. Навішані над ним квіти у кашпо якимось чином обов’язково сипали грудки землі на підлогу й на пожовклі аркуші. А ми якимось чином завжди не встигали прибрати сліди злочинної гри, й тому ввечері вислуховували:
- Піаніно – серйозна річ! Бетховен - був сліпий, тобто глухий – грав! Моцарт, 5 років дитині було, – грав, музику створював! А ви – сраки мостите?! Недоумки ростуть! Ледарі й нездари! Мати моя права, коли каже, що ти не приділяєш їм уваги! – гримів батько.
- Вони ще малі, а восени підуть у школу, то ми й - у музичну спробуємо заразом, хай їх прослухають. Думаю, тоді… - заспокоювала його мати.
- Що тоді?! Що? Музику писатимуть? Оці бовдури – музику писатимуть? Зрозуміють, що таке – піаніно?! Футболісти! Геть з очей!
І ми ставали по кутках, похнюплені й ображені. Річ не в тім, що на піаніно не можна сідати. Річ у тім, що для когось – музика, а для нас – кутки. А музики – кортіло. Особливо після того, як на наш з братом день народження запросили сусідську дівчинку.
Біляве-кучеряве створіння в мереживах було трошки старше, вміло їсти торта охайно й ложечкою, закінчило перший клас звичайної і музичної школи, лаштувалося у другий. Словом, було на що подивитися. Ще й потім воно сіло до нашого чорного піаніно й видобуло з нього такі жалісливі звуки – о Боже ж мій! Мама розчулилася, батько повчально підняв пальця й кивав нам значуще головою, бабуся презирливо кивала на маму й перезиралася з батьком і сусідкою. А сусідка сказала:
- Ларочка, а зіграй нам ще «Сурок» І проспівай, дитинко. То була «Старинная французская» Чайковського, там співати не треба, - пояснила вона нам. – А «Сурок» - пісня бродячого музиканта. А у Ларочки такий голос! Ви зараз почуєте! Це – щось.
Прозорим фальцетиком Лара виспівала «Сурка». Її тонкі пальці плуталися в дебелих білих клавішах, перечіпалися об високі чорні – навіть вчувалося тихе клацання нігтиків. І ми теж розчулилися - після того «Сурка» обидва погодилися йти до музичної школи.
Брату пощастило більше – у нього був і слух, і голос, і довгі пальці. Захоплений дядько-гітарист записав його у клас до себе Мені ж наступили на вухо ведмеді – один на праве, другий на ліве, і я не мав потрібного слуху. Та ще якийсь собака наступив на горло – я не співав. І це було так несправедливо, що я ледь не заплакати, і вирішив набити брату Дімці морду.
Але мати сказала:
- Дозволили й тебе записати. Або на барабани, почуття ритму у тебе добре, або на баян.
Барабани, подумав я, - то дитсадок, можна і зайця навчити, а баян – оце річ! Я вибрав його, і зробив помилку, ще одну помилку, після того як взагалі погодився на ту музикалку!
Глухе й верескливе одоробало баян і самозакохана братова гітара стали між нами Берлінською стіною. Адже за якихось 3 роки брат став фігурою у дворі й у школі: по музикалці самі трояки, а в шкільному ансамблі він – зірка, серед пацанів – зірка, а серед дівчат – то що й говорити. Тоді як я зі своїм «добре» зі спеціальності грав на радість нашим гостям «Катюшу» й «Синенький скромный», і хотів повіситися. Ми з братом побилися – і через музику, і через Лариску, яка подобалася обом, і взагалі посварилися «на все життя».
Єдина людина, яка мене зрозуміла, була та сама Лара, якій дісталося наше чорне піаніно – нащо воно футболісту й гітаристу? Ми ішли якось разом на музику й розговорилися:
- Як тобі музична? – спитала вона.
- Хана.
- Отож. Я мамі кажу: ма, я більше не хочу туди ходити, що я – як ненормальна? А вона: «Кожна пристойна дівчина має володіти принаймні одним музичним інструментом і однією іноземною мовою». Ніхто не ходить, а я - «як пристойна». От тобі – класно, у тебе – гітара.
- То в Дімки – гітара. А я – Саша. Ми близнюки. А в мене – баян. Думаєш, він краще за твоє піаніно?
- Ну, не знаю… - зітхнула Лариса., й раптом спитала. – Знаєш, що найпротивніше у музикалці? Я думала, я буду вчитися грати там, у школі – там мені подобалося. Сидиш у класі, граєш, скільки треба, і за стінами – теж усі грають, як цвіркуни – всі пілікають, пілікають. І те, що додому йти пізно – теж подобалося. Ідеш – темно, вогні, вогні, машини, машини проїжджають… А тепер, за вашим піаніно, я сиджу вдома, і, коли щось не виходить і я одне й те саме місце по 30 раз переграю аж пальці болять, то і мама лізе з порадами, і тато лізе, і баба лізе, і сестра дражниться. Ще й сусіди в стіну гупають, а потім кажуть – набридло оте пілікання, дайте спокій, ну і таке всяке. А ніхто з них – не грає, й не розуміє.
- То не ми, ми – не гупаємо, - утішив її я. – А мені – теж гупають. Дімка за гітару – і вшився надвір, до пацанів. А кому я зі своїм баяном? Я теж виходив – пацани сміються, а бабки «шинок зіграй платочок» . От я й сиджу, сиджу… І мені гупають. А кинути – так батько зразу: «За річ гроші плочені! Футболісти!» Хана.
- Ага… От я думаю – може, з дому втекти?
- А давай!
І ми з Ларискою утекли. Єдина дорога, яку ми знали, була до автостанції. Там ми сіли на лавку й порахували гроші, які в нас були – щоб знати, як далеко за них поїдеш. Вибрали автобус № 7 і їхали хвилин 40, аж набридло. А тут - кінцева: куди його далі їхати? І поки стояли й думали - невідь звідки підійшла моя мама. Виявляється, вона щодня тою «сімкою» їздить на роботу – ото вляпалися! Вона перелякано глипнула на нас і спитала:
- Саня, Лариса, а ви тут як? Щось сталося?
- Та ми… Та я…
- Я з дому тікаю, - мужньо зізналася Лариска. – А Саня – мене проводжає.
- О Господи! – мама поставила сумки на землю. – Чого б це?
- Їй набридло вчитися музики. – втрутився я. – Дорослим треба – хай самі вчаться. А ми що? Не люди? Сусіди в стіну гупають, в школі сміються…
Я засопів і опустив очі. Лариска заплакала. Мама подивилася на нас, сумно всміхнулася, й повела додому. За 40 хвилин ми знову були на знайомому автовокзалі й, поки чекали на наш автобус, пішли в кафе:
- Вам соку? Води? Чи ви, може, голодні? – спитала мама, й, зазначивши, як голодно й голосно ми проковтнули слину, вирішила. – Сідайте он там. Я зараз. Тільки не втечіть!
А ми й не тікали – сіли, роздивлялися навкруг, метляли ногами. Я досі чітко пам’ятаю ту картинку в кафе. Вечір, темно, вогні, ми сидимо на високих стільцях коло круглого столу, схожого на одноногий гриб-опеньок, пахне кавою, цигарками, й смаженими пиріжками. Грає музика, хороша, тепла, незрозуміла (це зараз я знаю, вона називається джаз), гомонять люди. А ми жуємо котлети в тісті й запиваємо солодкою коричневою бурдою «кава котлова». І в усьому тому – така шалена радісна втома від довгого наповненого пригодою дня, таке щастя, що хочеться жити, подорожувати, і… слухати, (тільки не грати!) справжню музику.
Мене покарали, але забрали з музичної школи й віддали на футбол. Виявляється, тут здібності у мене були, та й слуху для цього не треба, і ніхто більше не сміявся – навіть з Дімкою помирилися. Лариску ж, попри всю дипломатію моєї мами, добряче набили й заборонили до нас із братом підходити.
А музикалку вона таки закінчила, і потім – ще й музучилище. Тож наше чорне піаніно не стоїть у них без діла – нещасна чужа дітлашня ходить до Лари займатися. А ми ще довго слухали їхні муки, гупали їй у стіну, й сміялися - пригадуючи усю оту «музику». Думаю, Лариса не сердилась – а теж уміхалася.
2009 |