вона ставить торби на край платформи. обережно зістрибує на колію. знімає торби. переходить через рейки, висаджує їх на іншу платформу. закочує брюки, щоб не забруднитися крейдою і залазить - закидає одну ногу, підважується рукою. дві хвилини - і вона там. через підземку перехід займає п'ять хвилин.
мої співвітчизники щодня випереджають смерть. поспішаючи на електричку, автобус, потяг. вони прориваються, саме так, атакують і прориваються, щоб сісти, ЗАЙНЯТИ МІСЦЯ. вони залазять на свої СИДЯЧІ через вікна, аварійні люки і вентиляційні отвори.
діти. спостерігаю за двійком хлопчаків, які з півгодини фіґачать палицями по купі іржавого покрівельного заліза біля сусідського будинку. скидається на те, що вони заклалися чий дрючок швидше вломиться.
ТРАХ ТАРАХ ТАРАРАХ
БАМС БАМС БАМММС
- чорт забирай! - кажу я їм. - що з вами? дивіться, з цього мотлоху можна побудувати схованку! в якій можна буде ничкуватись з сиґаретами і пивом, з розмовами про дівчат, заміряти пісюни шкільною лінійкою і взагалі - просто ховатися від усього!
одного дня я придбаю старенький равликоподібний автомобіль, якийсь фольксваґен, сітроен, рено, фіат - з округлими віконцями і стійким сигарним запахом у салоні; ми напхаємо його багажник першим у світі українським пивом, а його радіатор єдиним на землі кримським планом, Й ЗАБЕРЕМОСЯ ЗВІДСИ. вступимо до нашого особистого євросоюзу.
єдине, що ми можемо зробити для цієї країни - самоусунутися. не заради примарного еміґрантського щастя, не заради достойного рівня життя. заради того, щоб не втягнутися у кругову схему побутового національного ідіотизму. заради того, щоб залишитися собою. справжнім патріотом, принаймні я так це собі розумію. |