за кутнім столом в портовому буфеті,
втискаюсь щокою у дошки липкі,
доки стегнаста розносчиця свєта
лічить мої п'ятаки.
я жив у кредит, я продався янголам,
там вистачить, сонце? ну певно, що так.
ти пригадай, як в гуртязі на янгеля
заплітав я у тебе червоні маки.
як плаття оце, у яке вросла ти,
зіткав із червоних судин своїх,
і несли журавлі у далекі карпати
у крилах вітри і сніг.
я був з багатьма, та лишився з одною
любов'ю, солодкою, як війна,
коли перед найважливішим боєм
присягаєш землі навзнак.
а по перемозі - щоденний труд,
й щоденна любов, мов пайковий цукор.
і страх, що нас все-таки перетруть
на муку, яку місять наші руки.
й поезія, котра керувала мною,
мов самогубця на швидкісній трасі,
ставала чумацькою сіллю п'янкою
і сивиною на іконостасі.
а друг іронічно кидає "посивів",
ллючи у заварник морозну гжелку.
несуть журавлі із одеси в київ
мій крам усіх кольорів веселки.
що і кому я не зможу дати,
куди утечу від усіх в кінці?
коли спрацьовані вщент верстати
зупиняться, вірні моїй руці.
ти, дівчинко, будеш моєю допоки
здатні пливти кораблі.
доки зорі будуть знаходити спокій,
гаснучи в чорній ріллі.
і тиснучи кнопку червону вкотре,
промовляючи гірко міцне слівце,
виходячи з цеху до нічного порту -
радію, що встиг написати про це. |
