Кендзьор з Толіком сиділи на трубі яка пересікала потік, звісивши ноги. Позаду були останні барикади очисних споруд, попереду, десь за метрів двадцять, чапля шукала собі підходящу жабу чи то карасика. Іноді чапля непорушно стояла на одній ніжці. В ці хвилини вона була схожа на неживу порцелянову статуетку. Жара поволі спадала.
- Гриць на конику вертицця, гопа-гопа, дрим ця-ця, люблю Гриця молодця!
- Кендзьоре, ти шо знов наслухався якоїсь поїботіни. Слухай хард-кор краще.
Кендзьор замріяно подивився в далечінь, потім підняв голову догори і примружив праве око. Толік махав ногами туди–сюди і розкачувався, начебто слухав затяжні рейвові ремінісценції. Позаду них тягнувся невідомо куди товстий сірий кабель, а праворуч стояла табличка з загадковим написом: ТИП КР-15М №2128506 220V 1000Wt 50Hz sОСТ8351-99. Внизу на пожовклій траві валялися пусті, напівпусті, ще не відкорковані пляшки, пластикові балсанки та інші не зовсім зрозумілі предмети, які свідчили про те, що чуваки іноді проводять певні ризиковані маніпуляції з алкоголем, травами та іншими дарами безмежно багатої природи.
- Кендьзьоре, як думаєш дистильована вода, вона бездумна?
- Ні, Толік. Вона просто мертва. Це як води Стіксу. Знаєш, Толян, я завжди мав таку собі думку, шо Харон п’є втіхаря дистильовану водичку.
- Ага. Постійно в човнику з живими мертв’яками плавати і не таке пити почнеш. І Цербера напевно поїть нею.
- Так. А ще він дає йому спеціальні пігулки аби всі три голови у песика функціонували стабільно.
- Саме так. Але я не про то хтів сьогодні побалакати. Знаєш, Кендзьоре, я якось гуляв центральними вулицями міста і надибав табличку таку металеву, наче ота, шо праворуч позаду нас, а там написано, чекай, я навіть переписав.
Толік дістав з своєї торбинки блокнотика і прочитав: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу»
- А знизу було написано «Основний закон України».
- Ну і. Може ти мені ще лекцію по охороні і безпеці праці прочитаєш?
- Чекай. Не перебивай мене… От я і подумав, шо в принципі то означає, що в якомусь куточку нашої країни на нас чекає трошки гарної земельки, де б ми могли викопати криниченьку, або навіть вгатити артезіанську свердловину. А згодом, можливо, збудувати там Другу Приватну Броварню.
- Шо?
- Уявляєш? Вода Юрського горизонту, прозора наче повітря, холодна як айсберг шо захуярив Тітаніка разом з Ді Капріо, хміль, солод, всьо в традиціях прадавніх прикарпатських чуваків.
- І ти б тоді пив свій Хугарден, та?
- Ага, я б його полюбив.
- Толік, блять, оскільки мене завше зайобують мусора, то я ношу цю блять Конституцію, чи най буде тобі основний закон, завше з собою. Ти другий абзац чого не переписав, дибіл?
- Бо там якась хуйня була написана і моя дешева кулькова ручка почала срати пастою.
Кендзьор випхав із задньої кишені своїх джинсів пом’яту, м’яко сказано, брудну, маленьку книжечку, полистав її і зачитав: «Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування»…
- Та їбав я ці органи. Я от своєму пісюну делегую повноваження сцяти, а їм я нічьо не делегував.
- Тут ти правий Толян, всі ті органи – чмо і підараси, а твій пісюн поважає Конституцію, навіть не знаючи її, шо ще тут скажеш.
- Кендзьоре я ті органи навіть не обирав, і в очі їх не бачив. Я народився зі своїми власними органами. І мій рот прагне пива. Слухай, а ти шо підарасів не любиш?
- Заткнись блять.
- А мені якось похуй, я їм теж нічо не делегував.
- Ото вони твою сраку якось тишком-нишком приватизують, Толян, і я подивлюсь тоді як ти скажеш, шо тобі якось похуй.
- Шось ти, злий сьогодні, Кендзьо.
- Та, так, злий трохе. Ніде правди діти, я теж давно мрію про Другу Приватну Броварню.
- Тааа. Своя пивничка б нам не зашкодила…
Простір навкруг чуваків почав начебто розтягуватись, змінюючи декорації. Дощані флігельки, мансарди, хиткі переходи до сусідніх будівель, фальшиві еркери, якісь зовсім неможливі прикрашені вітражами башточки, що увінчувалися то єретичною будьонівкою купола, то маленьким горнятком комина, безкінечні приступки й сходи, які нікуди не вели - все це до краю ускладнювало й без того складну топографію місцевого ландшафту, ландшафту, до всього ще й обсадженого по периметру цілою алеєю рахітичних гіпсових колон, котрі підпирали, здавалося, саме небо, не таке, втім, і високе о цій порі року. Толік з Кендзьором зосереджено ковтали густий дим, спілкуючись знаками.
- Може підемо звідси? Й так уже темно шо піздєц.
- По одній ше і підемо. |
