тобі двадцять п’ять, четвертак життя,
а скоріше половина,
час розуміння, час буття кимось –
ти закриваєш очі і заходиш до потягу метро.
ти знаєш, що сідати потрібно в кінець вагону,
бо там більший протяг.
принаймні, це ти знаєш,
а інколи таких речей цілком достатньо.
*
двадцять хвилин на вивчення реклами –
оцей довбойоб гризе флешку
з таким виразом обличчя, ніби вона щойно побувала в чиїйсь піхві,
ота щаслива родина розглядає пакунок з гонораром,
показаний спритним фотографом
щоб хоч якось розвеселити моделей,
а цей щирий українець,
який захистить нас від влади,
щирить своє національне їбало, думаючи про маленьких хлопчиків.
окей – кажеш ти собі, нехай я таки справді їбанат,
нехай моя любов збочена, отруйна і хвороблива,
але картинка навколо з кожним роком пласкішає,
як нові моделі телевізорів,
а я, принаймні, хоч і добряче у ній затиснутий,
ще живий,
адідас, Господи!
**
з такими думками ти по-любому запізнюєшся на останню електричку,
це як в ліжку – одночасно виходить украй рідко,
вибігаєш на порожню темну платформу
і слухаєш, як вона кричить вдалині,
електричка – це самка, точно самка,
і от тут найцікавіше: вона кричить
при зустрічі з такою самою самкою,
інколи навіть одночасно.
***
- доброго вечора. мені у ворзель, полтінік.
- поїхали.
він тисне на газ, коли ти ще й двері не встиг зачинити,
і ще дві думки губляться у вітрі.
100
\
120
|
140
/
давай, чувак, я дійсно запізнююся
на зустріч з собою!
****
інколи трапляється так,
що випадковий нічний водій
витягує тебе з персональної ями,
випадковий, наприклад, діма із крима,
питає
– як ви у цьому місті живете? це ж піздєц!
– а ми не живемо.
і за вашою дев’яткою женеться гроза,
прямісінько за антикрилом – стіна води,
найтовщий мур у світі,
і блискавки облизують ваші сліди
і підняту вами хмару куряви
грім розбиває.
давай, діма, скільки там ще праворуч від стрілочки?!
відриваємось!
потім ви довго віддихуєтесь,
розмовляєте про крим,
ти вже приїхав,
але виходити не хочеться,
і дістаєш два полтініка,
і він не бере жодного.
*****
на ґанку тебе зустрічають
двоє дитинчат-потерчат.
четверо груденят.
– привіт! – кажуть вони – ми тут кохаємося удвох.
ти з нами?
– авжеж, мої манесенькі.
ти не п’єш вечірні двісті, не куриш кропалик,
не слухаєш музику в режимі сліп 40,
не робиш нічого, що повинен,
ти залазиш під ковдру
і засинаєш
між ними
щасливий. |
