…Якось дуже дивно в житті все відбувається. Все стається само - собою і ти від безсилля починаєш шукати собі виправдання, або ряд певних причин щоб оправдати свої вчинки. Та чи змінюється щось від цього? В своїй свідомості ти і так знаєш, що ці причини не для тебе, а для інших, і що наявність їх в твоєму житті нічогісінько не змінюють, а лише яскраво виражають боязнь визнати своє безсилля…та якщо б задуматись, все дуже просто, одне єдине слово може змінити будь-що…
Все тоді було як і завжди. Був ранок і був день, і десь цей день почався набагато раніше.
Зійшло сонце нагадуючи що час просинатись.
І вона проснулась…
Ще тоді в неї й гадки не було, який важливий буде цей день. День 13-го липня!
…ранок вона не любила, не любила тому, що обожнювала сон. Вві сні вона мріяла, розмовляла, і навіть інколи літала.
Проснувшись з похмурим обличчям, випила склянку зеленого чаю (який тоді дуже любила), поглянула на мобільний телефон : – 9.15… «доброго ранку»!!!
Подумки спланувала день…Їй хотілось кудись піти, прожити цей день особливо, а можливо втекти від себе.
Пригадала що подруга запрошувала її до себе в гості..
-«піду» - прозвучало з її уст.
Чомусь вимкнувши телефон (ніколи, а ні зі звички, а ні зі злості на набридливі дзвоники вона цього не робила), і залишивши його вдома, вона пішла…не тому, що хотіла потеревенити про «те» чи про «інше»,(і «те» і «інше» на той момент дорівнювало нулику), а тому, щоб в календарі закреслити ще один просто прожитий день, «бо так треба», а можливо так необхідно для її власної історії.
В подруги гидота настрою якось щезла, стало спокійно та добре, лише «товаришка» інтуїція, яка наче передбач-ниця неспокійно нагадувала їй про себе, та про навмисно забутий вдома телефон. Дорогою додому на душі було звично неспокійно. Звично тому, що шалено депресувала декілька днів назад, і такий стан пояснювала душевною реабілітацією.
Підійшовши додому…вона побачила на подвір’ї декілька знайомих людей які не знаходячи собі місця чекали на неї і могли тільки здогадуватись де вона, адже зв’язку з нею не було. В їхніх очах був якийсь страх в перемішку з байдужістю до ситуації, страх перед сприйняттям реальності подій, невиправданий страх перед нею. Підійшовши за декілька метрів , зіткнувшись поглядами, натомість щоб спитати в чому справа?, вона невимушено і ніби знаючи все заздалегідь – сказала:
-що, помер??? я знаю помер тато…
Її слова пророчили правду!!! Правду яка мучила її вже дуже давно, правду якої вона очікувала та прокручувала наче короткометражний фільм в своїй свідомості, ніби готуючи себе до цього. А сьогодні якась існуюча Сила наввипередки усім, сповістила що його немає…
Настав кінець думкам які вештались по житті в голові запитуючи: Де він зараз?... Чому все життя не був поруч?... хто винен, і чи винен хтось взагалі???...
Ввійшовши в кімнату, включивши телефон мало не впала…десятки пропущених дзвоників та непрочитаних повідомлень говорили про одне… - «все правда»… Починаючи перекидати одяг в шафі шукаючи щось не знаючи що, вона присіла намагаючись зібрати в купку як букетик польових ромашок думки…Все, що вона розуміла це те, що треба кудись їхати. Втамувавши подих, клацнувши кнопку виклику на мобілці вихопилось з уст:
-таксі…мені потрібне таксі!!!
«Центральна», як називають водії таксі, запевнила її, що машина виїхала і за кілька хвилин чекатиме в зазначеному викликом місці. Швидше як за тих кілька хвилин вона «чекала очима» машину з жовто-чорними шашечками ходячи в зад - вперед забувши про все на світі. Машина під’їхала. Вона сіла з заді водія. Забувши ввічливо привітатись вдихнула і видихнула на повні груди повітря, тим самим якось заспокоївши себе - зазначила в думках, що вона сильна і ще не час розкисати, що в неї море друзів та родичів які неодмінно допоможуть в чомусь. Жахлива дорога збивала і так вже збентежене дихання, на мить вона зрозуміла, що водій автівки по якійсь причині зупинився. Трішки отямившись, перед очима були якісь люди, і чомусь водій вирішив їм зупинитись, незважаючи на правила перевезення пасажира.
-мені в морг… знервовано мовила вона.
…страшні холодні слова ніби самі натиснули на газ, незважаючи вже ні на людей які сподівались, що їх підвезуть ні на водія який за пару секунд «поміняв» декілька раз колір на своєму обличчі. Останні метри маршрутної дороги вона не пам’ятала, тільки погляд ожив та охолола кров, перед чорними дверима з блискучим від липневого сонця хрестом. Це був морг.
- о Боже!!!, що я тут роблю? – кожен раз при усвідомленні вона переживала щось нове, і при цьому новому помирало щось давно закладене старе. Життя ставило нове завдання та випробування. Перехожі вітались як за звичай «добрий день», хтось когось забирав з чорним смутком та такого ж кольору платиною на плечах. А хіба цей день міг для неї бути добрим???
Крокуючи холодним чорним смердючим коридором вона розуміла, або так хотіла розуміти її душа, що ще кілька хвилин і все стане зрозумілим, що вона зайде в ту кляту кімнату, там буде чиєсь холодне мертве тіло, та воно не належатиме найріднішій людині в її житті, що це не буде її батько, і вона з полегшенням скаже «це не він, це не мій батько», і на цьому цей жах закінчиться.
Праворуч по коридору, сіра, ні навіть чорна кімната з облізлою штукатуркою, якийсь не більш приємний чолов’яга запропонував пройти туди…на вулиці +25, а вона замерзла…
Три останніх кроки…
-Ні-і-і-іііііііііііііііііііііііііііііііііііііііі… проревіла вона;
-Ні-і-іі…тату !!!!!!ні-іііііі….простогнала ломивши собі руки…
…зайшовши в кімнату, ліворуч на залізному столі лежало людське тіло, накрите страшнючою брудною накидкою. Щоб впізнати батька їй вистачило поглянути на його ноги, це перше, що вона побачила…закинувши незрозумілої форми накидку, закриваючи однією рукою рота, вона побачила його обличчя. Сумнівів не було…Руки торкались обличчя, гладили чоло…
-« Я так тебе люблю, ти так був мені потрібен все життя, мені так було важко без тебе тату-ууууууу…»;
Його тіло було холодне, мертве і німе, а її просто стогнало…від людського безсилля змінити щось, від слів які вона так і не сказала…Скільки років вона чекала на нього… а тепер він чекав на неї, і вже ніхто і ніщо не змінить. Руки і ноги потихеньку німіли, її тіло вкрилось краплинами поту...
- «вона зомліла, молода ще, нехай підпише ордер про впізнання тіла, і нехай забирає…» - ніби крізь сон прослуховувались фрази якихось незнайомих людей…
Відкривши очі вона зрозуміла, що це не сон – і ще більше його полюбила.
Підписавши якісь папері, вона знову сіла в таксі…
Тепер їй потрібно було якось людськими словами сказати про це матері свого батька. Так сильно вона ще себе не ненавиділа!!! Розповісти літній людині про смерть, це вже страшно, а розповісти матері про смерть дитини – це жорстоко і жахливо!!! Створюючи якісь безглузді комбінації в голові, вона з глибоким вдихом і видихом вийшла з машини і попрямувала в дім.
-«помер тато!!! (слова самі собою вихопились…), потрібно його забирати, я за все домовилась…»;
І тут на превелике дивовижне диво, як грім серед ясного неба прозвучали слова зовсім не літньої розумної людини, а тим більше не матері яка вже за життя хоронила одного сина…а черстві цинічні слова які до смерті вона пам’ятатиме в голові - їхнє звучання, інтонацію, тон.
- « ти знаєш дитино, до мене його не вези, він за життя причинив мені багато болю, хоронити будемо з моргу…», сказала їй татова мама без жодної емоційної зморшки на обличчі.
Вийшовши вона не розуміла нічого, таке враження було, що на цьому етапі, життя закінчується і наступає кінець світу. Вперше за страшнючий день вона не знала що робити, і куди іти, і чи йти взагалі, але знову сідає в таксі…і мовчки розмовляє з собою, розповідає собі що робити і за чим, вперто тлумачить собі , що сильна і, що все зможе, це виглядало на зразок - горіння свічки, поки є гніт і віск - свічка горить…поки була сила переконувати себе та запевняти в чомусь, вона не дозволяла собі давати слабинку.
Далі все крутилось по плану…чомусь вона далі одна…і немає нікого щоб хоч на мить згладити біль втрати батька…Вона купляє вперше батькові одяг…купляє маленьку подушечку під голову…купляє польові ромашки…це так страшно!!! А саме найстрашніше для неї це те, що він ціле життя блукав не маючи власної домівки, і навіть в останню дорогу піде з чужого, нікому не потрібного і ніким не любимого дому!!!
23.00 – « Боже, я благаю дай розуму зрозуміти та прийняти істину, або сили щось змінити!!!»
Думки одна за однією кували голову, і навіть сон який вона так обожнювала покинув її. Перевертаючись з боку на бік, проклинаючи себе за те, що вона тут а він там, ледве дочекалась ранку…не задумуючись оділась і «полетіла» до моргу…
Відкривши великі деревинні двері тіло завмерло, а в серці закипіла кров. Вона побачила по центру кімнати домовину, в якій лежав такий красивий і такий мертвий батько. Навкруги горіли свічки. Вона впала на коліна, нашіптуючи молитву просила в батька прощення… Порушив прощання дикий крик…Це був крик матері батька. Її бабуся прийшла. Прийшла востаннє побачити сина, обняти його як в дитинстві…впавши на нього вона несамовито ридала…
-«якщо б я мала власну домівку, я б ні на долі секунди не задумувалась над тим чи забирати його…»…промовила вона до бабусі…
Бог почув її…ці слова наче гарячий меч розтопили льодяне, шоковане болем серце матері…через 30 хвилин батько лежав в хаті…своїй хаті, де він прожив найкращі роки, де його завжди любили та чекали…
Серце виривалось з грудей, вона мовчки одна однісінька сиділа плакала на старому дивані, на якому тато колись їй читав власні вірші і грав на гітарі, це він подарував їй скарб рядків та любов прекрасного…
Вона чекала в цей страшний день друзів, як вона вважала в неї їх достатньо, родичів, близьких…
Не було нікого…
В дверях показались фіолетові квіти…фіалки напевно…Це була подруга…єдина людина яка підтримала…вона мовчки сиділа з нею всю ніч…сиділа і бачила перший і останній свідомий поцілунок…вона бачила в її очах спокій за те, що вона змінила практично нереальне. Подруга бачила любов дитини до батька, бачила сльози прощання, бачила біль, та найголовніше вона бачила спокій. Спокій в душі за те, що батько піде в останню дорогу з дому. З власної домівки де його просто любили… |
