Є такі спогади, як слід на обрусі від недопалка. Вони лишаються навіть після найкращого свята і вносять трошки смутку й думок в подальше, несвяткове життя. Бо чорніють обпаленими крайцями і мають усередині порожнину, яку нічим не ладен залагодити. Наліпки, аплікації, латки… А зі споду все одно – чорна ледь помітна дірочка.
Для мене такий спогад – Мариночка.
Пригадую, мені було років 7, коли вона з’явилася у нас на вулиці – жвава, синьоока й темноволоса. Так запросто підійшла, присіла до нас на розстелене в траві рядно. Посміхнулася, а потім взяла до рук нашого пупсика і стала з ними бавитися: “Здрастуйте, - басом сказав її пупсик до наших ляльок. - Я - директор магазину “Меблі”. Вам крісло чи диван?” Моя лялька уїдливо відповіла: “Що ж ви, директоре, зовсім голий ходите? Сходили б в магазин “Дєцкій мір” і купили б собі штани!” “А в нього грошей нема, бо меблі не продав”, - хіхікнув Буратіно моєї сестри Діни.
Нова дівчинка образилася й пожбурила пупсика в траву. Ми почубилися і... заприятелювали. Як тільки під виноградом коло літньої кухні розстелялося наше рядно, виносився ляльковий посуд, іграшки та справжня їжа на полудне – цукерки, печиво і домашній квас - одразу з’являлася й синьоока Мариночка. Вона рідко приносила гостинці, ще рідше – своїх ляльок. Але гратися з нею було весело й добре – справжня артистка.
Добре, поки вона не починала вихвалятися. Мовляв, у неї вдома є такі гарні ляльки, як ні в кого: “Волоссячко аж посада. Сумка, платтячка і костюм – у кожної. А одна навіть ходить і каже “мама”. А у вас такі є? Нема!” За це її хотілося побити.
-Що ж ти не приносиш своїх ляльок сюди?
-Мама не дозволяє, вони замараються.
-А що ж ти не покличеш нас до себе? Хоч у двір? Ми б пограли ними там.
Маринка, помовчавши, завжди в таких випадках відповідала:
-Ви мені сад потовчете. І ляльок поламаєте. І взагалі , я піду Ніколи мені з вами..
І йшла. А ми кричали їй вслід, щоб ніколи більше не приходила. Що по-справедливості, раз вона така, її взагалі не слід пускати більше до себе під виноград. Але вже наступного дня Маринка знову сиділа з нами.
Та одного разу ми таки, роззираючись, ступили у широкий, мощений плиткою, Маринчин двір. Вибілені дерева, рясний, “коридорчиком”, виноград з товстими гронами. Гойдалка між абрикосами, альтанка, лавочка і пісочок. В гущавині – наче казковий – будинок з верандою, квіти.
- Ого! – скрикнула сестра Діна, і, покинувши свої іграшки просто на доріжці, стрибнула на гойдалку. – Оль, погойда-а-ай!
Я підійшла, з серйозним виглядом розгойдала малу, і стримано похвалила Маринку:
- Добре тут у тебе.. Чого ж раніше не кликала?
- Ну, покликала ж... – та очевидно, пишалася справленим враженням, та недовго. - Добре, годі вже вам. – заговорила вона скоро. - Давайте гратися? Мама надовго вас звати не розрішила.
Але нам настільки набридло вигадувати безконечні лялькові спектаклі на рядні, що, потрапивши цю казку, ми натхненно порпалися в піску, перебігали до гойдалки, до квітів, потім знову кидалися до пісочниці. І мов не чули
- Давайте гратися ж! – злилася Марина. – Я вас для чого звала? Ну!?
- Та зараз! – відповідали ми, й бігали далі, обкидувалися піском, верещали від щастя.
Загалом, те, що сталося потім, можна було б зрозуміти й пояснити. Але вибачити?! Розлючена Марина, що втомилася ходити слідом за нами, тягаючи за собою величезну ляльку, раптом щосили навідліг вдарила нею Дінку по голові:
-Як же ви надоїли! Брись!
Дінка присіла, ошелешена, прикрила маківку долонями і заверещала від болю, мов паровоз. Я щосили відштовхнула Марину від сестри:
-Болить? Покажи. Де болить?
Марина, що гепнулась на зад, теж зарюмсала.
І тут з хати вибігла висока Маринчина мама.
- Свині! – закричала вона. – Вас запросили порядні люди! Як порядних людей! А ви? Насмітили?! Квіти потовкли?! Побили дитину?! Геть! От зараз я піду до ваших батьків...
Повторювати вдруге було не треба – ми кинулися тікати.
- Самі ви свині! – сказала Дінка, вже коли ворота за нами закрилися.
Цим і завершилася дружба. З тих пір більше року – ні добридень, ні бувайте.
І ось, виявляється, та сама Марина мало того що пішла разом із Дінкою в перший клас, ще й буде сидіти поряд! Діна сказала про це, дивлячись під ноги, коли вийшла зі школи після першого дня навчання.
- За одною партою? – обурилася я, - А ти? Ти сказала вчителю, щоб одсадила? Що ти з нею – не дружиш. Сказала?
- Та говорила, - шморгнула носом сестра у відповідь.
- Говорила вона! Іди давай швидше – ще під машину попадеш.
Ми більше про це не розмовляли. Та ввечері Дінка, заповнивши свої прописи, знову підійшла:
- Оля, Оль, глянь, що я найшла. У себе в зошиті.
У Дінки в руці метлявся криво відірваний аркушик у косу лінійку, де непевними друкованими літерами було виведено: “Я хочю помириця. Давай дружит опят.”
-Дурочка безграмотна, - хмикнула я й відклала аркуш.
-Ну Оль, - попросила Діна.
І ми написали-таки Марині відповідь: “Приходь до нас у неділю, якщо хочеш помЕритися. Попросиш прощення. Тоді ми тебе простим.” Навіть домовилися між собою, що до неділі – ані пари з вуст із тою Маринкою, досить з неї буде і записки. А от якщо добре вибачиться – тоді... Чому ж і не подружитися знову? Треба попросити маму, аби спекла торт – буде чим пригощати гостю.
У неділю ми ще ніжилися в ліжках, коли вулицею пронеслося чиєсь голосне:
-Мари-иночка-а-а! Маринка-а-а-а!
Ми перезирнулися:
- Як думаєш, що це? – спитала Діна, сховавшись з переляку під ковдру по самі очі.
- Не знаю... А може то Маринку мама до нас гулять не пускає? Точно! Ми ж - свині.
Діна хіхікнула і злізла з ліжка. Я й собі засміялася й стала застилати постіль.
Ми вже вмилися й одяглися, коли з базару повернулася мама – спантеличена й спролотніла.
- Ма, ти що принесла? Ти торт купила? Не купила?
- А пекла? До нас же сьогодні Маринка прийде! Ну, щоб вона потім не казала...
Мама дивно глянула на нас, поставила сумки й притисла обох до себе:
- Ой дівчатка... Мариночка ваша вбилась. Тільки що. З дерева впала. Отут, у нашому дворі. Чого вона туди полізла? Чого тут крутилася? Може, уже до нас зібралась?... Боже, боже... То її мама кричала. Чули?
-Умгу...
Ховала Маринку вся вулиця. Кажуть, на ній була маленька весільна сукенка. І в труну їй посивіла мама поклала улюблену велику ляльку, теж убрану нареченою. Ми на похорон не ходили: соромно дивитися на того, кого не зуміли пробачити за життя. |
