Я, коли чую запах в’яленої риби, завжди хочу пива. Аж губи шерхнуть і перехоплює горло. Це тим дивніше, що випити більше одного кухля я все одно не можу. З мене навіть сміються: ти не пиво п’єш, ти рибу їси й трошки запиваєш. Та й в’ялену рибу саму по собі, без пива, я уявляю хіба у вигляді натюрморта. І все-таки, коли чую запах риби…
Пригадую, якось батько на вихідні вирішив узяти мене з собою – погуляємо, каже, як справжні хлопці. Мама чомусь була проти. Та батько цикнув на неї й вивів мене на двір.
Ми не поїхали автобусом, а пройшли пару зупинок пішки навпростець, провулками, хвилин з десять. Йшли тут уперше, й усе мені було цікаво. І незнайомі люди. І чужі пильні собаки, і нахабні й полохкі водночас дикі коти. І тепла глина сухої дороги, що злітала з-під ніг рудим пилом і осідала на пальцях, які стирчали з сандалів. І струмочки якоїсь незрозумілої води, що текли невідомо куди не знать ким прокопаними через вулицю канальцями. Пахло полином і cкопаними городами від чужих парканів вздовж провулку. Пахло гарячим вітром від пустиря, що відкривався попереду.
Так цікаво ходити можна й вічно, але для годиться треба було спитати:
-Довго ще, пап?
-Набридло? Зараз. Оно вже, - і вказав на щось довгою сухорлявою рукою.
За пустирем через дорогу, за вкритою чудернацькими мозаїками з битих кахлів зупинкою, скоцюбилася, притулившись бочком до складського бетонного забору, білена хатка з синіми дерев’яними панелями. На ній кривим курсивом було написано російською «Ветерок».
-Прочитаєш? – весело поцікавився батько
-Ага. Ве-те-рок.
-Нам – туди. Папка там завжди відпочиває, - він взяв мене за руку й ми увійшли.
Хоча увійшли – не те слово. Ми провалилися на саме дно карого ока вороного коня – так густо і тьмяно там було. А ще цей запах! Вперше! Мішаний запах риби, пива, біляшів, дешевих цигарок - вологий і густий! Хотілося заплющити очі й тягти його носом, запам’ятовуючи й просотуючись ним.
- Ого, як малому подобається! – засміялися з першого столика чоловіки. – Коль, твоє мале?
- Моє, старшеньке. - поважно відповів тато, потис чоловікам руки й сів. – Валь, пиво свіже?
- Канєш, Коля, - блиснула на нього великими очима губата жінка у білому халаті й дивній білій шапці – немов Снігурці зім’яли кокошника.
- Плесни як всігда. І тараньку. Іех-х-х… Біляш будеш? Чи котлету в тісті? – поцікавився він у мене, посадивши собі на одне коліно.
- Буду. І пива!
- Я т-тобі дам, пива! – легкий потиличник повернув мене на землю, чоловіки знову загиготіли. – Ситро якесь є?
- Томатний сік. Із солькою. – так само щасливо відповіла батькові губата тітка й аж завалилася грудьми на прилавок.
- Давай. А ти біжи. Принесеш тату пиво і тараньку, а потім сходиш, візьмеш у тьоті Валі біляш і сік. Да? Ну на, тримай. – він зсадив мене униз, дав гроші й заговорив з чоловіками, які, по-моєму, його дуже поважали й більше слухали, ніж сперечалися.
Перші гроші, як медаль, не хотілося віддавати. Та тітка чекала, і треба було поводитися по-дорослому.
-Це - вам.
-А це – тобі. На, - вона простягла мені барбариску.
Але сьогоднішня раптова дорослість не дозволила мені її узяти:
- Пасибі, я не хочу. Папі - пива і тараньку, мені - соку і біляш.
- Ой-йой, яке вперте! Прям Колька і все! – засміялася тітка Валя й подала мені важкий кухоль і шорстку рибину. – Надоїсть із ними – ходи сюди, добре?
- Ага.
Та не до неї було. Я вперше – з татом серед дорослих, вперше – їм біляш із соком, вперше на мене серйозно дивляться і не сміються. Навіть кличуть до столів, з батькового дозволу, і пригощають: підсмажують на сірнику плавальний риб’ячий міхур – «пузирь». Він шипить, коричньовіє, здувається і спочатку гаряче тане у роті, а потім перетворюється на справжню жуйку. І пахне вона так, як і все довкола - густо, волого і смачно.
Мені так добре, що я не одразу помічаю, як розмови за столиками починають гарячішати.
- Іди на вулицю. Пограйся. Я до тебе вийду, - каже батько.
Я не сперечаюся. Коли він отак підводиться – високий, жилавий і худий, коли отак зсуває брови – з ним ніхто не сперечається, навіть мама. То ж я просто питаю:
- На дах залізти можна?
- Можна, потихеньку. Впадеш – уб’ю!
Я киваю й біжу на вулицю.
Після “Ветерка” здається, що надворі взагалі немає запахів, тільки сонце, вітер і кольори. Та то нічого – у мене всередині свій запах.
По дереву я перебираюсь на дах, гарячий і смолистий, вкритий такою штукою, яка називається «толь», бігаю сюди й туди, потім набираю якихось кісточок, гілочок і камінців, лягаю черевом з біляшем усередині на самий високий край даху і по одному скидаю їх униз. Дивлюся, як вони летять униз і слухаю, як ледь чутно бамкають – бам!.. бам! А потім співаю про «Орльонка» і «Аврору» - свої найулюбленіші пісні…
І аж коли небо синіє і мені на даху стає прохолодно, знизу виходить батько й гукає:
- Льончик, додому! Ти де?
- Я тут, - звішуюся до нього.
- Ну то стрибай, я зловлю!
Я - стрибаю. Він – ловить. І ми йдемо додому, обидва дорослі і щасливі. Обидва пахнемо рибою і «Ветерком».
- Па, а ці дяді – твої друзі?
- Вони? Просто козли. Там дав декому по пиці. А то прям сильно були нарвані, розумієш? Таких нада ставить на місце. Бо кожне тупе падло, Льончик, повинне знати своє місце і не мішать людям.
- А ми – люди?
- Люди, Льончик, канєш люди. Добре тобі було?
- Ага.
- Ще з татом підеш?
- У «Ветерок»? Піду! От здорово!
І, поки мені не прийшлося йти до школи, ще аж 3 роки, ми з татом щонеділі бували там. І це було здорово. Тільки мама кожного разу плакала і казала:
- Ну хто б це додумався п’ятирічну дівчинку тягати по кабаках? Ну не ідіот хіба, га? Ну чого ти мовчиш, алкаш? Лєночко, доцю, тебе там не ображали?
- Не ображали. – відповідала я і стріпувала стриженим чубчиком. – Я ж з папкою! Давай з нами, а? Там так пахне!
- Та чую я, як від тебе пахне, - всміхалася й витирала очі мама.
І вона змивала з мене цей запах до наступної неділі. Але він уже ніколи не покидав мене. Навіть коли згорів “Ветерок”. Навіть коли помер батько. Навіть якщо багато випити я не pможу й курити не навчилася досі. Але, коли чую запах в’яленої риби – хочу пива і... навідати з батьком маленьку забігайлівку за пустирем і зупинкою. Щоб мені було 5 років і щоб усе будло тільки попереду. |
