вона заходить і сідає поруч.
чергова розпатлана поетка.
блиск у очах, ластовиння, недбала зачіска.
все, як має бути.
повні губи, ще по-дитячому кругле личко,
ще не випнуте вперед підборіддя,
коротко стрижені нігтики,
сорочка в клітинку,
грубі джинси,
круглоносі черевички.
вона сідає поруч і починає пахнути
котлетами.
її губи пахнуть котлетами,
її нігтики пахнуть котлетами,
клітинки на її сорочці пахнуть котлетами,
її скромність пахне котлетами,
її приховані принади пахнуть котлетами.
я сиджу й відчуваю, як просочуюся цим запахом,
як він всмоктується в мою одежу
і в мої думки,
так що скоро мені починає здаватися,
наче це мені вона щодня смажить
їх – великі, жирні, рум'яні,
наче це я щойно сидів у її маленькій кімнатці
в університетському гуртожитку
і дивився на її ноги,
доки вона готувала свої фірмові
найкращі в світі
котлети.
поетка сидить і поглядає на мене,
от простягну зараз руку –
думає вона, і він візьме її в свої долоні,
і не простягає.
тому що поезія – вона як котлети.
запросиш когось у гості,
відкриєш душу,
а зранку – прокурена кімната,
заставлена склотарою
і порожня брудна сковорідка. |
