домовик
я довго шукав його
на горищі у моїй сільській хаті –
по кутках серед вищерблених горщиків
і зношених чобіт.
а потім вирішив – залишу йому подарунок,
найцінніше, що у мене було – саморобного ліхтарика.
наступного ранку
на тому місці лежала велика скляна кулька,
мрія кожної дитини –
важка, холодна, райдужна від часу.
коли бабуся померла,
я довго не приїжджав туди,
а як нарешті вибрався –
кульки не було на її почесному місці на коминку.
а ще – із китайського будильника зникла батарейка.
комбайн
якщо вже мова зайшла про міфологію,
у моєму дитинстві наймогутнішим божеством був комбайн.
наставали жнива – останні дні перед школою,
у сім’ї всі розмови раз по раз повертались до нього:
чи не попріє збіжжя у копицях,
чи не переточать миші усе зерно,
чи є у них совість, в сільраді.
бабуся мало не щодня ходила в контору –
ВИПИСУВАТИ, дізнаватись, просити, плакати.
і ось, одного дня, на вигоні в кінці городу
з’являвся ВІН –
величезний червоний «урожай»
або жовтогаряча «нива».
він зупинявся, чмихав,
поважно чекав, поки ми розгородимо в’їзд,
а потім рушав до першої копиці,
лишаючи велетенські сліди.
і тут починалося!
збіжжя, навильник за навильником,
летіло у величезну пащеку,
миші розбігалися навсібіч,
і за хвилину від копиці лишався
лиш круглий знак на стерні.
коли зерно вже лежало під хатою на цератах,
коли бабуся, перевіривши зернозбірник,
задоволена, спускалася з велетня,
всі йшли до хати обідати,
а я лишався біля нього –
гарячого, пахучого, живого,
і просив, щоб наступного року
бабусі не довелося ходити до контори плакати,
бо вона вже старенька,
у неї нерви,
а дощі – бачиш –
останні роки
як на зло – йдуть і йдуть
у жнива… |
