східне узбережжя
виглядає все це так,
наче на зйомках фантастичного фільму
про життя після третьої світової –
велетенські бетонні сходи
спускаються до моря
від недобудованих радянських санаторіїв
з чорними дірками вікон;
випалена земля,
обгорілі неприкаяні люди,
монструозні комахи,
убогі ятки з рибою, пивом, чебуреками,
вином і анашею.
і море.
море.
море.
і сонце. сонце. сонце.
і ти перед ними увесь, як на долоні –
беззахисний, обгорілий, нетверезий, неприкаяний.
ти приїжджаєш і селишся у місцевої бабусі
в курнику,
спочатку пробуєш повимахуватися,
мовляв, хіба це відпочинок,
але вже наступного дня,
після всього випитого вночі адміральського портвейну,
прокидаєшся опівдні і бредеш на пляж,
щоб згоріти, з'їхати з глузду,
нажертися пивом, просмердітися вомером і чебуреками,
воюючи з осами, їсти медову пахлаву,
гаряче морозиво, трубочки зі згущенкою,
курячі жопки у лаваші,
варену кукурудзу за ціною ананасів,
бог зна що, загорнуте у пакетики, серветки,
бухгалтерські бланки і протестантські листівки.
а вночі,
замість спати,
тобі хочеться адреналіну і прекрасного –
пролізти на територію заповіднику
і дивитися на зорі,
відчуваючи, як ростуть нові клітини
на твоїй змученій сіллю і сонцем шкірі,
тобто – відчуваючи оновлення.
лелеченя
щастя для мене –
зібрана із дитячого конструктора,
що годиться хіба що для банальних зорельотів
птаха.
щастя –
лелеченя, що, розчепіривши лапки,
незграбно проходжає схилом даху,
намагаючись рівно тримати
ще важкого, наче не власного, дзьоба,
копіюючи горду поставу
батька-лелеки. |
