глупої ночі, коли десь у нетрях обленерго
спрацьовує великий червоний рубильник,
вимикаючи вуличне освітлення,
мені уявляється, ніби насправді
ліхтарі – наче фабричні працівники,
що йдуть додому після робочої зміни –
зупиняються на узбіччі і тихими надтріснутими голосами
розмовляють про свої прості робітницькі речі,
п’ють горілку із пластикових стаканів
і задумливо тримають у жовтих вузлуватих пальцях
дешеві сигарети, забуваючи про них за розмовою,
аж поки пучкам не стане гаряче.
на моїй вулиці є один ліхтар, що не гасне ніколи,
цілу ніч слабо світиться білим яйцем у темному небі.
так само, як світиться моє вікно
самотнім світлом монітора.
я достатньо довго працював на хрінових роботах,
я був кур’єром, вуличним продавцем,
будівельником, техніком у типографії, комірником,
я добре знаю, що таке тверді мозолі,
які тримаються на твоїх долонях довше,
ніж ти тримаєшся на черговій потогонці.
я добре знаю, як воно – приходити додому мертвим
і відключатися, немов ліхтар.
це мене загартувало, зробило впертим,
а погляд мій – гострим.
і тепер, коли я сідаю до клавіатури,
знаю – мозолі, які ще не зійшли з моїх рук,
не дадуть написати м’якеньких любовних віршиків,
котрі так подобаються молодим дівчаткам
і котрі занапащають їх, підтверджуючи думку, ніби краса –
найдорожча світова валюта.
насправді, щоб навколо було більше краси,
потрібно з’їсти дуже багато повсякденного гівна,
випити цілий товарняк дешевої горілки
і витратити купу годин життя, стоячи біля дороги додому
і обговорюючи поняття хронічного та запійного алкоголізму.
тепер, коли я став писати правдивіше, ніж будь-коли,
молоденькі дівчата,
яким я колись впарював дешеву бодягу про красу і любов,
кажуть, що кулінський здав, він вже не так відчуває ПРЕКРАСНЕ.
я посміхаюся і кажу – так, я більше не оспівую ваші кунки.
я побудував декілька добрих будинків,
надрукував пару непоганих книжок,
посадив багато дерев.
а тепер пишу про те, як воно робиться – прекрасне.
яке воно знадвору і яке зсередини.
один мій друзяка колись сказав:
«…чим більші результати дає тобі
природна сила,
тим більш вишуканими
стають їх зусилля – інтриги їхні, підлість, злобні співчуття –
мовляв, ти від початку був не дуже,
а тепер, поза сумнівом, зовсім здав…»
пройдуть роки.
в побудованих мною будинках сміятимуться діти,
з моїх дерев будуть падати в високу пахучу траву
солодкі яблука, п’яні вишні, соковиті груші.
мої книжки
будуть читати і обговорювати фрезерувальники і монтери колій,
знаходячи в них правдиве відображення
свого недаремного життя,
свої здобутки у красі світовій, свій алкоголізм,
хронічний і запійний,
свої мозолі.
мій ліхтар завжди світитиме їм,
коли вони розливатимуть свою дешеву горілку у пластикові стаканчики.
а кунка за все життя принесе світові близько двох тижнів радості,
й то ще в найкращому випадку. |