лютневий ранок, на шибах вагону китайські візерунки,
ми під’їжджаємо до москви
і я уявляю, як декілька десятків китайців бігло за нашим вагоном,
вдаючи із себе художників, найнятих росзалізницею
прикрашати рухомий склад перед професійним святом –
аби тільки перейти кордон і потрапити до китайського раю –
столиці росії.
виходимо, я запалюю українську сигарету,
вношу часточку україни у великий московський смог.
метро ще не працює, цілодобові кіоски ще не працюють,
навіть міліція ще не працює, лише китайські таксисти
стоять біля своїх китайських тачок кольору сірий металік,
хухають змерзлими сірими губами у посірілі металеві долоні.
ізмайлово зустрічає світанком, величним, як олімпіада вісімдесятих,
ми проносимо його через ментів біля метро,
через охорону готелю і кладемо на рецепшн,
дівчина за стійкою посміхається і питає, який нам клас.
нарешті, думаю я, нормальна руська дівчина,
навіть нічого про світанок нам не сказала, типу там –
приберіть, будь ласка, багаж зі стійки.
- нам стандарт – кажу – з вікнами на схід, мій друг не може без сходу –
показую на світанок,
дівчина посміхається і видає пластикові ключі,
ніби ненароком затримуючи погляд на моїх губах.
я дивлюся на її бейджик і бачу типове московське прізвище – лі-лунь.
до москви ми потрапили за дивним збігом обставин –
другові конче потрібно було побачити дівку,
яка послала його під три чорти ще минулого року,
а я просто люблю раптово зриватися з місця,
куди завгодно, раптово приїжджати і поселятися в якому-небудь готелі,
вмикати місцеве телебачення і заварювати київську каву,
крадучи готельну електроенергію
забороненим київським кип’ятильником.
друзі-психопати, світанок, більш-менш прийнятне життя, чудова кава.
і поки дівка мого друга посилає його під три чорти
вдруге і втретє і вчетверте,
я годую качок на москва-ріці
щедрим українським батоном,
- вона на мене начхала! – телефонує друг – а ти де?
- я годую качок.
- тобі що, вдома качок бракує?
нє, ну звісно, москва – велике місто, і все таке,
але в житті настають моменти, коли качки значно цікавіші,
ніж мавзолеї або навіть піраміди,
але такі речі пояснювати безпонтово –
їх або розумієш, або ні,
можливо, потрібно, щоб тебе посилали п’ять разів, або вісім, не знаю.
дорогою додому ми півночі п’ємо,
а інші півночі слухаємо, як російські митники
б’ють якогось сердешного грузина з підробленими документами,
гєнацвалє! – кричать вони – хочєш на украіну?
вот тєбє украіна! а дамой хочєш? расцвєтай пад солнцем грузія мая?
вот тєбє грузія!
певно, це все просто через брак хорошого алкоголю,
хорошого грузинського вина,
певно, російська горілка митникам не до смаку,
і б’ючи грузина, вони уявляють, ніби то солодка хванчкара
забарвлює бердянський засніжений перон
у колір радянського прапору.
вдома я дістаю із заначки флягу з тетроні,
всідаюся на ганку і випиваю за гєнацвалє,
щоб він там собі знайшов якісніші підробні документи,
випиваю і повторюю для надійності,
слухаючи, як високо над соснами гелготять качки,
або гуси, хто там з них все-таки повертається із вирію,
неважливо – я вірю, що це мої московські качки
прилетіли услід за мною,
хоча б тому, що батон в україні смачніший,
та, зрештою, й дешевший. |
