Сестра Либідь
Старий жид довго дивився на мене, колупаючи покрученими пучками обкладинку конторського зошита. Вже зо півгодини я намагався зламати незламну жидівську волю і скинути ціну на файну друкарську машинку. Останнім моїм аргументом було те, що на машинці немає російських шрифтів. Я щось там розповідав про голодне студентство, коли раптом мене осяяло: йому поїбати. Навіть якщо я зараз піду і повішуся через те, що ця морда не продала мені знаряддя нелегкої письменницької праці, йому це буде абсолютно до дупи. Чи до сраки? Як там вони, жиди, називають сідниці? Потрібен інший метод торгівлі. Треба знайти недолік в товарі…
- Слухайте, та ж тут російського шрифту немає! – пробиває мене.
- Не может бить!! – він нахиляється над «Либіддю» і довго щось там роздивляється, перераховує собі під носа літери, у мене навіть складається враження, що він залюбки викинув би з російського алфавіту декілька букв, аби тільки впарити мені машинку за 200 гривень.
- Немає! – тріумфую я. – А у нас оно збираються вводити другу державну мову!!!
- Так-так… – після тривалої внутрішньої боротьби каже жид. – Бери уже за 120… Ех, блядь, ну развє можна у етой країнє нормально торгувать?!!
Так у мене з’явилася сестра Либідь. Більше не потрібно було писати від руки друкованими літерами, щоб засилати тексти у журнали. Прогрес, все-таки, не дивлячись на 2002 рік за вікном моєї маленької квартирки.
Характер у сестри Либідь був що треба. Жодна клавіша не западала. Надійна штуковина. Ні тобі вірусів, ні тобі помилок в файлі Win32. Ніякий теперішній двоядерний лептоп чи чотириядерний домашній пк не затьмарить світлу пам’ять про мою сестру, що спочиває зара на горищі мого нового просторого дому у компанії з поламаним міксером та роздовбаними мобільними телефонами. Так само як ніякий кабінет із внутрішнім замком і прикрученою до дверей табличкою «НЕ ЗАХОДИТИ! ПРАЦЮЮТЬ ЛЮДИ!» не змусить мене забути моє «робоче місце» в гостинці на Виноградарі. «Робоче місце» складалося із обіднього столу, на який я навантажив декілька книжкових полиць у якості шухлядок і сестри Либідь з підстеленим під неї шарфом – щоб не так сильно гуркотіла, бо працював я в основному вночі. Після такого апгрейду місця на холостяцькому обідньому столі залишилося рівнісінько на те, щоб примостити пивну пляшку. Більшого мені й не потрібно було.
Українізація
З придбанням сестри Либідь у мене почалося зародження національної свідомості. До того часу я писав виключно російською, і то не з якихось особливих міркувань, а просто так воно вийшло від початку. Деякий час я і на сестрі Либідь продовжував писати російською, а потім вручну вписувати пропущені i, ы, э, ъ і навіть ё. Але одного дня мене просто заїбало. В якій країні, зрештою, я живу? – подумав собі я. І настукав вірша українською. Так я став українським автором.
Українцем бути модно
Такий слоган я нещодавно побачив на одному патріотичному форумі. Люди всерйоз обговорювали тренд україномовності та методи піарування (розумний Ворд підказує: парування) українськости. Основною думкою було те, що у державі потроху створюються умови, коли писати українською буде вигідно і прикольно. Для мене все було навпаки. Маючи купу знайомих прихильних до моєї писанини русскіх письменників, я періодично друкувався в російськомовних виданнях. Аж раптом – опа! – мені набридло вписувати відсутні російські літери до роздруківок. Я познайомився з українськими письменниками. Вони теж стали прихильниками моєї творчості. Але друкуватися просто не було де. Це зараз україномовних журналів хоч греблю гати, нехай навіть формат у них паскудніший нікуди. Тоді їх просто не було. Принаймні, я їх ніде не бачив. Я знову став невідомим нікому автором. І це мені подобалося. Два літературних народження за одне життя. Не всім сучасним писакам судилося таким похвалитися.
Вдосконалення як основа до дії
Зара я сиджу на роботі і відверто нехтую посадовими обов’язками. Над монітором корпоративного комп’ютера, на якому я пишу свої аж ніяк не корпоративні «маляки», висить роздруківка з корпоративними цінностями. Ми тут всі маємо такі. «Вдосконалення як основа до дії» - пишеться на ній в четвертому пункті. Що ж, ніхто не заперечить, що я зара вдосконалююся. І вдосконалюю. Хоча би шкідливе випромінювання офісної техніки (а я думаю, то всьо від нудотної ділової переписки) хвилями-вібраціями своєї писанини.
Чому «маляки»? Справа в тому, що капітальну прозу чомусь прийнято писати капітальними главами. І от писака пише автобіографічну прозу, де, як і в житті, зрозуміло, все змінюється набагато швидше, ніж мало би змінюватися за нормальним сюжетом нормальної повісті. А потім ти, дочитуючи главу 4, вже не пригадаєш, на якій сторінці була така-то думка і як саме писака влучно її висловив. Тож ця книжка буде складатися з коротких прозових текстів – «маляк». Маляки - це перші дитячі малюнки. Декілька закарлючок, з’єднаних між собою. Закарлючок, які ніколи не повторяться, як не старайся. В моєму дитинстві з папером були проблеми, і тому я творив свої перші маляки на одному листочку, поки він геть не виповнювався цими ніким не розшифрованими дитячими посланнями. У цій книжці цілком зрозумілі маляки будуть складати єдину картину – мене. І світ, яким він є насправді. Тобто навколо мене.
Визначення. Маляки – короткохвильова проза. Шо не ясно?
Маляка перша – про дорослішання
Кожному час від часу пригадується той перший випадок, коли він відчув, що потрібно дорослішати. Тобто, якщо ти не повністю закінчений менеджер, що окрім запланованих у щоденнику справ світа білого не бачить, ти запросто ні з того ні з сього можеш пригадати ситуйовину, у якій тобі дали зрозуміти, що ти виріс, і вже не маєш займатися веселою дитячою фігньою. А маєш задумуватися над майбутнім. Позиціонуватися у суспільстві. Тощо.
Зі мною це трапилось років у 10, на зимових канікулах – традиційно у бабці в селі. У бабціному саду, який за всіма правилами садівництва розлого розкошував у придолинку, в моєму дитинстві навалювало стільки снігу, що під час відлиги там виникало справжнісіньке озеро. А потім те озеро замерзало. Я обожнював кататися на ньому на санчатах. Лід був зовсім прозорим, і під ним видко було траву, гнилі яблука, кротячі купи – справжнє підводне царство. І от того дня я собі як завжди катався, уявляючи санчата льодоколом, а себе, ясна річ, капітаном. Одна біда – мій льодокол не міг відтворити ніяких звуків, притаманних всім порядним льодоколам, окрім хіба потріскування льоду під салазками санчат. Тож звуки доводилось імітувати самому.
- ТУУУУУ ТУУУУУУУ!!!!!! – басив мій корабель, себто я.
- ЧИХ ЧИХЧИХ ЧИХ ЧИХЧИХ!!!! – безвідмовно працювало машинне відділення.
Але раптом щось змусило поршні і що там ще є у корабля, збитися з ритму і заглухнути. Краєм ока я помітив, що за мною хтось спостерігає. Це виявився мій дядько, що приїжджав вряди-годи до нас на свята. Це скільки ж він стояв за моєю спиною і спостерігав? Мені стало дуже соромно. Взагалі мені рідко коли бувало соромно. Навіть коли мене сварили перед усім класом за те, що я хотів спалити свого щоденника, але не зміг, бо той з біса погано горів. А тут раптом стало. Дядько Гриша стояв наді мною і поблажливо посміхався, а я твердо вирішив – всьо, я вже дорослий. Нічого більше у цяцьки гратися.
І так увесь час. Все життя ти абсолютно безпідставно почуваєш себе в якихось ситуаціях повним дауном.
І раз по раз назавжди перестаєш бути – льодоколом, капітаном, мрійником, закоханим, поетом…
Маляка друга – про відчуття дому
Приблизно у той самий час я побудував свій перший у житті власний дім. І не якусь там халабуду, а справжній дизайнерський будинок. З вікнами, дверима і каміном, навіть з ландшафтним облаштуванням ділянки. Цілий день я ретельно чистив бабусин двір від щедрого снігу, зносячи його до купи і добряче втрамбовуючи. Потім видовбав у кучугурі добрячу печеру з вікнами і чимось подібним до грубки. Далі – деталі. Внутрішні роботи. Снігові скульптури, сад із сухих бур’янів. Рокарій зі снігу, фонтан зі снігу.
Найкраще було сидіти там уночі і палити бабусині дефіцитні свічки. Навколо темінь, зима, а ти затишно сидиш у власному домі, спостерігаєш за красивим полум’ям і все тобі до лампочки. До свічки, тобто.
Настало Різдво, і ми, як завжди, пішли на гостини до баби Вєри. На декілька годин. Коли повернулися, я ще від воріт побачив непоправне. Моєму розпачу не було меж. Мій будинок, мій садок – все було зрівняно з землею сусідськими бевзями, з якими я не дружив, бо був городським, і до того ж дівчинкоподібним - худющим і патлатим.
- Ніщо не вічне, ніщо не є достоту міцним – заспокоювала мене мама. Не дуже так втішно, як на мене.
Маляка про мої школи
До третього класу в моїх стосунках зі школою все було більш-менш нормально. Потім мама чомусь вирішила, що поглиблене вивчення англійської мови недостатньо поглиблене, і я перейшов до гімназії. Тьфу, до колегіуму. Це не одне й те саме – казали нам щодня. Можливо. Бо в гімназії на такому не заморочуються. Отже, я став колегіантом.
Найцікавішими були уроки фізкультури. Зовсім не тому, що я був спортивним, якраз навпаки – фізкультуру ми з товаришем принципово пасували. Просто йшли собі гуляти. Півтори години свободи. Цілковитої. Не знаю, чому вчителі не намагалися запобігати цьому.
Зазвичай ми просто тинялися районом, вишукуючи іноземців, що вигулювали на різнокольорових дитячих майданчиках своїх різнокольорових дітей. Колегіум знаходився у «китайському кварталі». Нічого спільного з китайськими кварталами насправді, назва суто місцева. Китайців там жило достобіса, але не більше ніж турків, азербайджанців, грузинів, арабів чи африканців. Дуже зворушлива картина, до речі – африканська дівчинка на дитячій гірці у Києві - фіолетовому з жовтими очима совєцькому слонику. Ось де він, естетизм єдності народів. Звичайно, тоді ми про таке не задумувались. Ми ПРИКАЛУВАЛИСЬ. Іноземці всі як один були якимись зашуганими, вони остерігалися всього, що було більше за комара і могло рухатись. А якщо воно ще й розмовляло російською…
- Прівєт, АБІЗЯНА! – віталися ми з татусями і мамусями.
- Ноу, донт андестенд… - лопотіли темношкірі і несвідомо відступали на крок убік.
- Всьо ти андестенд! Ти прієхал сюда жрать НАШ КОШКА!
- Ноу, ноу, ай донт андестенд – віднікувались вони. До цього часу не можу втямити, навіщо іноземці, коли чогось не розуміють, починають речення з «ноу, ноу». Чи може вони підозрюють, що їх називають АБІЗЯНАМИ і не погоджуються з цим?
- Ти КУШАТЬ НАШ КОШКА і ТРАХАТЬ НАШ ЧЬОРНИЙ ВАРОНА!
Ще у нас були поїздки додому. У колегіумі працювала розвозка, але вона відправлялася після факультативних занять. Звісно, на них ми не ходили. ПРИКОЛЬНІШЕ було сідати у тролейбус і доїжджати до кінцевої, щоб замість таблички з номером маршруту вивісити заздалегідь заготовлену картонку «ідьот нахуй». Або питати у білетерки, чи є квитки на літак. Або телефонувати 02 і повідомляти, що у нас щойно вкрали яйця. – Какие ищо яйца? – басив черговий. – ВАЛАСАТИЄ!
Так ми рятувалися від тої нестерпної кількості національної свідомості, якою нас набивали, немов ведмедів тирсою, на кожному уроці.
До речі, а чим ви займалися у шкільні роки? Якщо ви один з тих, хто малював у позаурочний час патріотичні стінгазети – можливо, вам не варто читати цю книжку.
Вчителі
Першим записом у моєму щоденнику був – у першому класі – «На уроках позіхає!».
Пан Тимур. Завуч. Він безперечно помилився у виборі роботи. Йому варто було спробувати себе у ролі екстрасенса. Чорного мага. Він з’являвся позаду, попереду або збоку мене щоразу, як я займався чимось НЕДОСТОЙНИМ КОЛЕГІАНТА. Наприклад, зачиняв у туалетній кабінці однокласника. Підривав петарди. Голосно пукав ротом. Показував друзяці порнографічні наліпки. Доповнював експозицію у «музеї колегіуму».
Трохи про «музей колегіуму». Будівля, у якій ми навчалися, у соціалістичному минулому була дитсадком. З пісочницями, гойдалками, баскетбольними жирафами і, звичайно, альтанками для читання казок на свіжому повітрі. На місці шкільного керівництва я б обов’язково організував проведення уроків у тих альтанках. Але панові Тимуру вочевидь не вистачало часу і мізків, щоб додуматися до такого. Альтанки і свіже повітря йому були по барабану. З чого користали учні, тобто колегіанти, що мали творчі плани. О, статеве дозрівання! Скільком дітям ти прищепило жагу до творчості! Ми малювали, писали вірші, різьбили по дереву… Початком мого письменницького шляху можна сміливо вважати віршик:
Шол я лєтом по стоянкє,
А в машинє лєсбіянкі…
Покатілась вдруг машина
І хуйом проткнул я шину.
Прібєжал тут злой Тімур,
От’єбал обєіх кур,
Мнє продолжить пріказал…
Я колєгіантом стал.
І хто ви думаєте стояв у мене за спиною, коли з’являлися на світ Божий останні слова цього поза сумнівом геніального твору?
Багато років по тому мама розповіла мені про тодішню свою розмову з Тимуром. Він показав їй конфіскованого папірця з оригіналом мого мегахіта. І вона засміялася. Не змогла стриматися. Його обуренню не було меж.
- ЯК вам, ІНТЕЛІГЕНТНІЙ людині, може бути смішно з такого?
- Знаєте, пане. У мене є тільки я сама, щоб ростити мого сина. Я працюю і порядкую вдома. Я везу овочі із села за 140 кілометрів, щоб ми мали, що їсти. А ви мене викликаєте щоб повідомити – що? Що мій син балується з наркотиками? Ні. Ви викликаєте мене, щоб показати сороміцького віршика, якого написав 13-річний хлопець! Попереднього місяця ви викликали мене через те, що він цікавиться наліпками з ЦИЦЬКАМИ. Слухайте, вас НЕ ЦІКАВИЛИ ЦИЦЬКИ, коли ви були підлітком? Мені шкода. До побачення.
Звичайно, після викликів до школи вдома я отримував від мами догану і тиждень без кишенькових 20 копійок на тістечко у шкільному буфеті…
Пані Олена. Вчителька з укрмови. Укрмову я любив, але нерозтрачена енергія перемагала мене, вона вихлюпувалась зовні, як би я не намагався всидіти спокійно за написанням диктантів і самостійних.
- Ванічка, не крутися!
- Ванічка, не малюй на парті!
- Ванічка, побалакаєш на перерві!
На що я щоразу відповідав своїм коронним «А що таке?». Одного разу пані Олена пообіцяла кинути в мене правописом, якщо ще раз почує моє «А що таке?». Вона так і не зробила цього. Свята жінка.
Пан Леонід. Історик. «- Пан Кулінський розумний… Але дурний.»
Пан Владислав. Література. Ставив мені п’ятірки за твори, дописуючи «Це не за темою!», «Немає основної частини, самі лиш висновки!», «Ви читали тему? Я писав її на дошці…»
Валентина
З цієї закоханості насміхалися всі. Навіть я сам. Валентина не була красунею. Не була вона й потворною. Просто деякі батьки підсвідомо намагаються вдягати своїх дітей-підлітків таким чином, щоб ніхто з однолітків і не подумав у них закохатися. Знаєте, такі якісь дуті комбінезончики на підтяжках. Влітку – спідниці до колін і рейтузи. Саме так, панчохами то важко назвати. Не скажу, що одежа має для мене велике значення. Але дитина має бути дитиною, дівка – дівкою. У Василині мені подобалась простота, безпосередність і екзальтованість.
Ми якраз вперше святкували день Валентина (у восьмому класі а не у першому, як тепер), коли я вперше розчарувався у коханні. Валентинку я приготував чи не за тиждень. Вона тричі розкладалася, мала багато довгих слів у поздоровленні і все таке. І от я наважуюся її подарувати. Вибрав момент, коли нікого поруч з нами не було. Підходжу. Вигляд у неї дуже розгублений. Я щось там бубоню, типу про день закоханих, блін, що за чортівня, що це за запах? Відверто принюхуюсь і раптом розумію – ВОНА ЩОЙНО ПУКНУЛА!!!
Того вечора я перемалював подаровану нею валентинку, змінивши грайливе «Будь моїм! Валентина.» на стандартне «Будь моїм Валентином!». І підписав іншим ім’ям. Не пам’ятаю, яким.
Я чудово розумів – вона не сподівалася, що хтось підійде саме в такий момент. Я теж із задоволенням пукаю наодинці. Але закоханість зникла, і я нічого не міг з цим зробити. |
Правила
| +2 | Шедевр! Одно из лучшего здесь! |
| +1 | Понравилось |
| +0.5 | Что-то есть |
| 0 | Никак |
| -0.5 | Хуже чем никак |
| -1 | Отстой |
| -2 | Пиздец, уберите эту хуйню с Тепловоза! |
|
Средняя оценка крео:
Проголосовавших: 6
! Голосование доступно только авторизованным пользователям |
|
|
