Коли пізно ввечері дзвонить телефон - дзвінок завжди здається несподіваним і довгим. Я майже спала і так не хотілося ні з ким розмовляти, але… Але я змусила себе підвестися, взяти слухавку і…
- Ало, – витримав паузу майже забутий, проте таки знайомий голос. - Впізнала?
- Умгу, - ледь стамувала я невдоволення. - Звісно, впізнала.
- Рада? Щось не чую. Як ти там?
- Нормально. Вибач, але я готую й у мене там горить, – збрехала я. – Тим більше, вже пізно. Давай по суті і коротко.
- О, у тебе романтична вечеря?
- Ні, просто хочеться їсти. То що ти хотів?
- Виявляється, теж… хотів їсти! – спробував пожартувати він. - Можна я зайду? Ми так давно не бачилися.
- Ну… Навіщо?
- Просто так, ти не думай. Ну то як? Чи все-таки на когось чекаєш?
- Ні, але…
-Я пристаю на всі умови. Ну то як, можна прийти попоїсти самотньому дядьку?
- Ну… Приходь, якщо хочеш... Коли?
- За півгодини, О’К? Давай.
За півгодини обіцяна нехитра вечеря дозрівала на плиті. Тихе булькання кулешику з салом замінювало розмови. А ми пили на кухні біле вино з маслинками – так аристократично і доречно, з огляду на кухню, кулешик і на темно-сині порцелянові чашки. Не чокались, повільно ковтали, і роздивлялися одне одного довгими поглядами. Так дивляться на колись рідну, а нині очужілу людину, від присутності якої стає водночас і тоскніше, і тепліше.
- Як ти? Нормально?
- Ти вже начебто питав. Нормально. Слухай, чого ти так дивишся?
- Нічого. А знаєш, ти змінилася.
- І сильно?
- Сильно. Ти якось… Є хороше російське слово – обабилась. Не ображайся.
- Ні, не ображаюсь, - я покачала головою, допила вино і пішла до каструльки: кулешик потребував перцю, а я – послаблення тиску.
Важко бути спокійною з людиною, яка нічого не розуміє. Не розуміє, чого важили мені колись оті його зникнення – появи, ідеї фікс – розчарування, бізнес-проекти – розборки з позичальниками… Спочатку я пишалася, що кохаю неординарного чоловіка, що маю сили знаходити пояснення будь-яким його діям, вмію підтримати його і утримати на плаву нас обох, можу надихати його і почерпувати натхнення від нього. І це «спочатку» тривало досить довго. А потім…
Я думаю, потім я втомилася. Втомилася бути сильною. Втомилася бути бабою-конем для старіючого вундеркінда. Втомившись, просила змінити щось у нашому спільному житті, змінитися самому й дозволити змінитися мені… Але мене так і не почули… Довелося прощатися. Я звільнилася. Я вирішила стати самотньою жінкою, повною рівноваги і слабкості. І стала. А він думає, я просто обабилася. І хто тут правий?
- Знаєш, я наче ніколи не була ані красунею, ані модницею. Я дійсно змінилася. Але навіщо такі слова? Як я повинна зреагувати – заплакати?
- Хм, не знаю. Мабуть. Пробач… Не сумуєш? Душа - не болить?
Ми знову обмінялися красномовними поглядами. Виявляється, у мене має боліти душа? Напевне, через те, що я тоді зрадила його дитячу довіру у мене, могутню і сильну? Що просила знайти роботу, казала, що хочу впевненості, хочу вірити тому, кого люблю? Мені має бути соромно, за те що любити авансом я можу, а вірити і поважати – вже ні?
Краще скуштую кулешик на сіль іще раз: пересолю – доведеться знову закохатися, а у мене на це немає сил зовсім.
- Чому ти мене тоді виставила? У тебе з’явився хтось грошовитий і я став непотрібен? І як воно? Ти не виглядаєш зараз… багатою і щасливою. Хто він?
- Бідна ти тваринко, а з тобою я була щасливіша? Хіба у цьому річ?
- То в тебе нікого нема?
-Нема. Ні чоловіка, ні статків. Голий оклад і просте аскетичне щастя. Кава, каші, сир і цукор. А ще тиша й спокій.
- Тоді я зовсім нічого не розумію.
- Знаєш, я не дивуюсь. Та спробую пояснити. Зараз тільки вимкну кулешик – хай доходить. Так от… Ти читав «Нібелунгів»? А кіно дивився? Ні? Шкода. Там просто є слушна думка… Спробую своїми словами. Уяви, королівна-богатирка Брунгільда дозріла до одруження. Але заміж вона може піти лише за того, хто переможе її в бою. Не буду пояснювати міфологічну символіку. Я по-простому. Феміністок тоді точно не було. Та поряд з нею мав бути рівний по силі мужчина – чоловік, на якого вона б усе життя дивилася з гордістю, і ніколи б не жалкувала, що віддалася саме йому. Розумієш? Тільки з такими і може щось бути у богатирок. Не тому що всі інші чоловіки гірші – просто вони чужі. Іншої конструкції, іншої вагової і силової категорії, іншого призначення. Приблизно так… Тож їй треба було дочекатися свого богатиря, не розмінявшись. Бо узяти її, іти по життю з нею щасливим зможе тільки такий.
- Ну, це ти, як я зрозумів, про себе ? Так? Цікаво-цікаво... А про свого прекрасного лицаря-принця, що повинен тобі від неземної любові переламати хребет, що скажеш, га? Я був добріший, не боровся з тобою. Тож , виходить, я - не ВОНО?
- Не ВОНО.
- І що?
- І усьо. Їсти будеш?
- Буду. Тільки от що скажи, у твоєї Брунгільди нарешті з’явився хтось?
– Ну там ціла історія! Важко одразу сказати. Але рівний їй у природі таки був. То Зігфрид, лицар Зігфрид. Він переміг її у бою.
- Ага, він зламав їй шию, набив пику і вони стали жити довго і щасливо! Браво! Праві були предки. Баб треба бити… У тебе нічого нема випити? Серйознішого за оце? – він красномовно покачав чашку з вином у руках.
- Є, - усміхнулась я. - Самогон. Під кулешик – добре. Але після вина – бе-е-е!
- Нічого, давай. Під куліш. Він у тебе – ого-го! Я за ним, чесно, скучив.
- Я зворушена. Наливай?
Ми випили «за зустріч» і деякий час просто їли гарячу запашну кашу.
- То як же там у твоєї Брунгільди далі? – витер він губи.
- А що ти хочеш почути? Ніяк. Вона сильно помилилася. Переміг її один, а чоловіком став інший – тендітніший, з безліччю нав’язливих ідей і маній.
- Ого! Це, я так розумію, натяк на мене?
- А ти став розумнішим... Так от, вона його навіть по-своєму любила. І це – трагедія.
- Ну-ну, а той її лицар що?
- Теж помилився, одружився з кралечкою – ніжною і прекрасною. І теж по-своєму любив. І в цьому теж – трагедія.
- Думаєш? То давай за них вип’ємо?
- За нібелунгів? А давай! Будьмо.
Ми дзвінко чокнулись чашками і радісно випили. Всередині - тепла весела злість, ніякого чекання гострих поворотів, на яких слід бути обережними. Все просто, як самогон.
- Слухай, у тебе нікого нема, ми з тобою - не оті хрінові лицарі. Нам було добре: любов - не любов, просто добре. То може варто спробувати ще?
-Як під акційною кришечкою в пива – просто спробуй ще?
-Що ти сказала, не зрозумів?
- Фігню. Вип’ємо, і не будемо повторювати помилок вищезгаданих героїв. Ти – не лицар, тож тобі треба – не Брунгільду, а мені треба – саме Зігфрида. Я більше не хочу трагедій.
- А ти зарозуміла, маленька. Не здається? Теж мені, багатирка! Хребет витримає? А втім, це - твоє діло. А зараз не буває самотньо?
- Буває. Переживу. Та ж я – не остання на землі, і ти – не останній. У тебе ще будуть жінки для сексу і сім’ї. І в мене, може, теж усе ще буде. Тож давай я буду для тебе… героїчним минулим. Лицаркою з роману. Буду вершити направо і наліво подвиги у вигляді задушевних розмов та міцної дружби. Домовилися?
- А знаєш, ти для гейші підходиш ще менше, ніж для багатирки.
- Чому? Може я - гейша-важковаговик? 40 тон неземної краси, жіночого співчуття й вірної дружби?
- Не сміши!
- Коли смішно, зайче, тоді не хочеться. Ну то домовилися? Давай лапу.
- Давай. А не пошкодуєш?
- Ой ні! Ми обидва не будемо про це шкодувати. От побачиш.
- Добре, вважай, домовились… Що ж, вип’ємо за дружбу, про яку ніхто ніколи не пошкодує, і будемо їсти. І ще одне...
-Слухаю?
-Ти от що...Не мороч ти мені більше голову зі своїми нібелунгами. Добре?
2009 |
