Він йшов не знаючи куди йти далі, але йти додому категорично відмовлявся. Там, на пустій кухні, його ніхто не чекав і ніхто за ним не ходив, окрім його власної тіні. Серце було переповненим сентиментальними та меланхолічними сповідями, які воно намагалось донести до важкої, чомусь, голови.
- Нема навіть кому та висповідатись, тай хто зрозуміє...
І нікому більше то і не потрібно було знати. Причинно – наслідковий зв'язок все ж таки був, але раптово звалений багатотонний тягар обеззброїв його дух та не залишав жодних варіантів окрім як здатися на милість тузі… І йому не хотілось того зупиняти, пручатись чи заспокоювати себе. Нехай ллється до послідньої каплі все… Все що болить – нехай болить… Все що їсть зсередини – нехай з’їдає…
Він відчував себе полоненим в цьому місті. Полоненим тим чого немає. Полонений минулим…
Бездомні собаки знаходили своє відображення в його змокрілих очах. Краплини дощу намочили волосся і стікали по висках, а коли він опускав погляд - затікали йому за комір. Його губи здригались з кожним приходом відчуття болі, бубнячи щось незрозуміле, зовсім не римоване і доволі розмите. Він стискав пальці правої долоні і прикривав віки на декілька секунд. В той момент сльози капали на асфальт темної вулиці подекуди освітленої жовтими ліхтарями. Така собі готика з чорним небом, звуками машин та калюж на які вони наїжджали, звуками каблуків, перехожих та вітру. Хотілось зігрітися…
В генделі було не надто шумно, він мовчки наливав собі коняк запиваючи його кавою і невпинно курив цигарки. Він взяв цілу пляшку коняку і люд навколо мимоволі кидав погляди в сторону самітника науковця, чи то художника пиятика. Цигарки тліли до половини кожного разу коли він падав у яму роздумів. З кожним ковтком гірка біль перетворювалась в солодку… От він блюз.
Суть блюзу саме в цьому а не в неграх і Міссісіпі рівер. Мені здається ще, що блюз коричневого кольору - кольору коняку, дерева і виробів з коричневої шкіри.
Допивши каву та розплатившись, з пляшкою в руках, він знову поплентався по вулиці. Отут блюз закінчується...
І допивати може вже й не треба було ту пляшку. І не треба було пити ще пиво на лавочці, і ще джин-тонік а потім ше просто, тупо «хуярити» горілку, не треба того було. І не плакала б мати і кохала б дівка і зранку легше… Але він любив рок… а рок любив його…Ой як любив… А оскільки рок важкий – то значить отак … Це вам не коктейль з п’ятьма трубочками, п’ятьма кольорами і п’ятьма процентами алкоголю під Джо Дассена.
- Ти, Макс, ше спитай чого джаз слухають на старості.
- І я відповім. Та бо пити вже не годні…
- І смішно і плакати хочеться… |
