Грудневий вітер ломить крила,
Із ангела зриває німб,
І він, заплаканий, лиш мріє
Про спокій вже давно минулих днів.
Про теплу осінь у багрянці,
Що сяє ароматом хризантем,
І про грайливі приморозки вранці,
Які розтануть під розпачливим дощем
Враз, обривається видіння
Й зима дощем виводить з забуття.
Й оце заплакане і неземне створіння
Навзрид чита молитву каяття…
Надломане крило кровить сльозою
Й безвольно падає , звисає із плеча
В душі покора бореться з журбою,
Та сили першій вже не вистача.
Й гріховна суть журби розправить чорні крила
Над ангельською суттю почуттів,
Які самому вже нести - не сила –
Болять його недужі крила
під тягарем підступності гріхів. |
