-Крапи-крап-кріп. Крапи-крап-кріп, – виспівують краплі, ляскаючи з поїржавленого крана до вищербленої раковини. – Крапи-крап-кріп. Крапи-кріп…
Відлуння тих крапель розбігається по мовчазних кімнатах і гине в напівтемряві останньої. Там з-під опущених завіс по кутах сновигають тіні. Шафа, велично похилена, немов Пізанська вежа, пересувне кріселко, велике ліжко, саморобний стіл на коліщатках. На тому столі поміж крихт, склянок та ліків метушаться мухи. На тому ліжку лежить людина.
Її сухий довгий вказівний палець постукує по столу, від цього стіл ледь-ледь тремтить, розхлюпується з бокала схвильована вода. Світлий дратівливий погляд людини стежить за тим, як грають на стелі у шахи відблиски тої води. Людину оточує мовчазний неспокій. Вона, зовні нерухома, наче здригається зсередини: “Падлюки… Висотали душу, висмоктали соки і кинули, всі кинули… Один, каліка, нікчемний і непотрібний…” Розпач людини проривається назовні й тонкі вуста налаштовують дивну молитву:
-Господи, Ти ж – Бог ! Ти ж повинен розібратися. Наведи порядок! Всяке падло жирує, а люди у твоєму світі гинуть. Лю-уди! Чуєш? Люди з великої літери! Де твоя божественна справедливість, де? Як ти можеш нас усіх після цього судити, коли ти сам…
Важко… Вуста змикаються… На мить опускаються повіки… А потім знову:
-Я знаю, я для тебе грішник. І грішив! А що мені було робити? Мене ж били, Господи, як мене били! Мене ж ламали, розтоптували! Мені ні жити, ні працювати не давали. Раніше я комунякам не подобався, тепер жовтоблакитчини в мені замало! У-у, лиси фарбовані! А я ж просто жити, робити чесно хотів! Творити хотів – для Тебе, для людей! Ти чуєш мене, Господи? Чуєш, чи Тебе… нема? Господа Бога душу!…
Шепіт хрипко уривається здавленим стогоном і стишеним кашлем, що прориває щільну пелену самоти. З кухні назустріч йому відлунює сполохане ворушіння двох жінок - молодої і старшої:
-Прокинувся? - питає у дівчинки мати самими губами.
-Може, то уві сні? – так само нечутно відповідає та.
Прислухаються — ні, тихо, нічого не чуть (вони не знають, що він теж прислухається до них), і продовжують так само безгучно готувати вечерю:
-Прокинеться – дамо супу. Ще є трохи… Ти ж, доню, супу не хочеш, правда?
-Правда. А що ми дамо йому завтра?
-Завтра? Ще є хліб, огірок і… і…
-І цибульки. Він просив чогось гостренького. Так і сказав: “чогось різкенького хочеться”.
-Точно, розумнице моя. А ми вже якось…
-Будемо худнути, - слабко посміхається у відповідь.
Аж раптом спальня вибухає голосно, з кашлем і хрипом, з присвистом, шаленим обуренням:
-Ну чого, чого ви ш-шепочетеся, с-суки? Сховалися - і шепочетесь? Набрид я вам? Отруїти мене не зна’ чим? Та добийте мене! Добийте, не стидайтесь! І я відмучуся, і вам стане легше! Хоч танцюйте тоді у мене на могилі, кур-р-рви! Кха-х-ха, Кх, кх, кха-ха, га-х-ха…
Кроки по коридору. Вбігли до нього:
-Тату, тобі погано? Ми тобі тут вечерю готували, ти не думай! Ти заспокойся, поїж…
-Ге-еть! – рука із зненацька розбухлими напружнілими венами штовхає від себе стіл. Бризкають скалки, і шахи на стелі припиняються. –Ідіть, шепочіться далі! Все ви від мене взяли, що міг да…дати! Геть кажу, від мене! Геть! Кха-ха ,кха! Набрид я вам! Непотрібен! Кха-ха-га-х-ха…
-Колю, не дурій. Ти вигадуєш дурниці, - намагається бути спокійною жінка, - У тебе може початися приступ. Візьми себе до рук, поїж…
-Присту-уп? А-а-а! Геть! Геть! – остання тарілка із останнім супом летить шкереберть, накриває на підлозі друзки, крихти, мух, людина звішується безсило з ліжка, не можучи вже ні говорити, ні дихати.
-Та Колю ж!
-Тату!
Закипіло: уколи, таблетки, компреси, розтирання… З-півгодини боротьби — й задихав, рівніше, рівніше… Прийшов до тями:
-П-простіть мене, дівчатка, любі мої… Сам не знаю, як таке… Кляте життя! Втомився я… А я ж іще молодий… Це я, я вас годувати повинен, доглядати за вами… Я! Я! Я! Я ж мужчина! О, Господи!
-Тс-с… Мовчи. Не заводься знову. Тобі б поспати, ти ж не спав.
-Таточку, ти не хвилюйся, тобі ж неможна!
-Угу. Все-все, маленькі мої… Ви йдіть уже, займайтеся, вам же на роботу завтра, в інститути ваші… Я вже сам якось… Вам же працювать… Хоча ні, хай Оленка зі мною побуде. Добре, Оленочко, золотоволосочко? Посидь зі мною трохи, не бійся мене… Добре?
-Добре, добре. Я з тобою побуду. – Підбиває подушку, сідає, бере за руку, обережно погладжує її. – Я з тобою посиджу, а потім ти поспиш… А потім, коли потепліє, я вивезу тебе на вулицю. Там сьогодні буде сонечко – по прогнозу обіцяли. Добре буде, тепло. А тобі треба свіже повітря. Та й вихідний сьогодні, свято… То підемо гуляти? А поки спи, спи…
-Ой, доню моя, доню… Не таку я для тебе долю хотів, царівночко моя. Намучилися ви зі мною, прив’язав я вас до себе, каліка! Прости… - тицьнувся обличчям в доньчину руку й заплакав.
-Ну-ну-ну, тату… Що це ти? Хіба можна? Ми ж любимо тебе, нам не важко. Правда. Ну? Все? Ось так, добре… Ти спи, а я коло тебе приберу трохи… А на вечерю тобі знаєш що буде? Те що ти й просив: хліб, білий-білий, свіжий-свіжий, цибулька, солоний огірочок. Ти ж любиш гостреньке?
-Сольки тільки дасте мені? Так чогось, і правда, гострого чогось хочеться…
Затих.
Вийшла.
Все заспокоїлося.
Тільки вода – крапи-крап-кріп- вода ледь чутно продовжує творити ритм життю замість поламаного будильника у химерному хворому світі. |
