* * *
Мені буде доста
і хати у лісі,
і однієї кімнати
на другому, третьому, п’ятому поверсі -
байдуже.
Тільки б із виходом на балкон.
Шепотітиме вітер,
Шумітимуть дерева,
Крізь гратки зорітимуть небо й птахи,
Й у мене лишатимусь я –
цілий світ, що кипить в голові,
радує кров,
що болить у серці
й нанизується
чорними
синіми літерами
в одне єдине суцільне намисто.
А люди ітимуть далеко внизу,
карбуючи кроки,
стрічаючи долі,
знаючи де ім йти,
і не зачепляться більше
об мій здивований погляд.
Гадаєте, так утікають життя?
Ні, так звільняють себе – від нього,
Тим не менше, лишаючись часткою світу,
Вписуючись у єдину його картину,
творячи спільний роман-епопею
на правах епізодичного персонажу,
щось на кшталт ідіота -
який, ні за що не тримаючись,
зичить всім щастя.
* * *
Пишу про всіх
чужі долі
стали моїм спостереженням,
намистиною моєї пам’яті,
частиною мене самої.
Чиясь любов – як моя любов.
Чиясь жура – мов моя жура.
О, скільки мов!
Скільки душ – стільки й мов,
А я не знаю жодної з них.
Прислухаюсь із дикуватою посмішкою –
Мов бушмен до галасливих туристів,
І, простягаючи їм моє пір’я і тасьма,
Запам’ятовую -
їх обличчя,
переймаю -
звуки їхнього голосу,
ловлю оболонку -
незрозумілих слів.
Вони дають мені усішки й гроші –
Нехай. Я по них напишу
Все, що у людях пізнала. |