Де б ще так плакалося, як поруч з божевільними? Я отруєна Жаданом та контрабасовими соло. Мені сниться злива в нічному лісі та нанцюючий між деревами маленький хлопчик з більмом на оці. Страшний маленький хлопчик, білявий та худенький...
Хлопчик виріс, замінив собі очі на інші, перевдягнувся в чорні лискучі штані, чорні черевики, білі шкарпетки, білу рубашку та одянув білі рукавички. Хлопчик зсутулився та з білявого перетворився на рудуватого. Хлопчик домовився про контрабас. Хлопчик знайшов собі інше місце для танців, тепер у нього в руках різні брязкальця і свої шизофренічні рухи він робить вже під музику. Я знаю, він все спланував – щоб я його побачила та ще й заплатила за це довгою дорогою. І стою, сподіваючись, що він мене не бачить, і намагаюся голосно не хлюпати...
У снах я плакала з переляку, а зараз, здається, я просто розумію кожен його рух. Хоча йому зараз краще, ніж тоді. Принаймні, має бути. Принаймні, я на це сподіваюся... Принаймні, згадуючи, що десь, невідомо де, «під оркестру скрип невдалий ростом танцює бомж подібне щось на вальс...», я сподіваюся, що це не про нього, але насправді стосовно нього недоречним є лише «бомж» та «невдалий зростом», хоча мова зовсім про інше. Я згадую і сама починаю танцювати.
Власне, це просто мої глюки, і ні за ким я не спостерігаю. Я сиджу біля чорного входу до актового залу університету та курю. Я дурію, я потихеньку їду з глузду, моє психічне здоров’я зносить поривчастий вітер, що весь час змінює напрямок, сигаретний дим випаровується невиплаканою на невитраханою вологою, і мені нічого не залишається, окрім як заглядати у вікно, за яким нікого нема, лишень привиди, які сублімують замість мене, тягаючи пил з кутка в куток... А я вдивляюся в те вікно, за ним якісь мікрофони, колонки, і так хочу побачити там кофр від контрабаса...
Мені ні до чого той університет, мені ні до чого те вино, яку я п’ю з пакета, тримаючи його вщент замерзлими руками, стоячи біля підвіконня, на яке навіть спертися не можна, але ж я отруєна Жаданом, його університетами і підвіконнями... Тож стою і чекаю, коли низькі частоти крізь якусь шпаринку проповзуть назовні, торкнувшися замість вітру мене під курткою, і і шкіра стане гусячою вже не від холоду, а від музики. А мене не кличуть...
Це все придумав маленький чоловік в величезних штанях та кедах, маленький чоловік, якого носить сценою, наче його штовхають духи, розбуджені його музикою, і поруч з ним мій старіючий хлопчик зі сну, бігає, крутиться, підстрибує, шаманить... напевне, в його брязкальцях торохкотять його молочні зуби, які я бачила в своїх снах, коли він повертав до мене своє залите дощем обличчя з більмом на оці та химерно посміхався, дивлячись кудись крізь мене. Він завжди дивиться крізь мене, і навіть зараз повертається в мій бік і не бачить, що в цьому натовпі є я, я, і на очах моїх сльози, бо він так хотів.
І врешті решт я все-таки танцюю, я танцюю, бо він прийшов знову, бо він прийшов, прийшов з тим, маленьким, що носить величезні штани, який насправді все це придумав, я танцюю з шкіряним рюкзаком на спині та великим шарфом на шиї... Танцюю в актовому залі університета під чужу шизофренію, і коли раптом вступає контрабас, я на мить зупиняюся і, заплющивши очі, уявляю, що танцюю не сама, і мій шарф, наче великий теплий пітон, одним на двох кільцем зігріває наші шиї...
І Жадан тут насправді абсолютно ні до чого... |