мої скелети у шафі
майже товаришують,
а таргани у мозку –
не більш, ніж приємні сусіди,
заважаємо одне одному
несамовитим галасом,
проте щоранкове «здрастуй!»
єднає в загальному ліфті
мій день – механічна п’єса
зіпсованої шарманки,
безпристрасний пассадобль,
де я – пікадор, червона
ганчірка і бик, звичайно,
як можу, так і танцюю
як можу, шиття проживаю
як можу, життя вишиваю
рядок за рядком – кожний мінус
викреслюється на плюс
коли із завалів – салатик,
із зачіски – впертий йожик,
а вечір приходить, як хауз,
із клізмою від сентиментів
ми ділимо теплу осінь
ми ділимо теплу постіль
ми ділимо найдорожчий
аромоксамит волосся
слова, як каміння в тисі,
пласкі, різнобарвно-сірі,
стрибають в кімнатах наших
він вийшов, спитав:
- до речі,
сперматозоЇди – хто це?
і доки в повітрі висне
одна з театральних пауз,
пластична його уява
вже сповнена літаками,
а в мене п’ятихвилинка
на роздуми... треба з’їсти
черговий сперматозоїд,
щоб серед моїх еклектик
та серед його галактик
звалився маленький принц
в житті не завжди як в житі
над прірвою – не іржати
і серед зими – весняно
а вам? як живеться вам? |
