...Неповторна незручність виникає при спробі зробити щось нове. Адже ти не певен в тому, як це все може закінчитися
(Дурна біганина на одинадцятий поверх)
Навіть смішно – я точно не перший, кому спало на думку почати особистий щоденник.
(Нотатки на ніч стареньким бабусям)
Як щодо досвіду? Цікаво було б порадитися з метрами
(Целимі полутора мєтрамі)
цього жанру, довідатися про деякі корисні деталі. До речі, те, що я пишу в дужках – це, власне, не я сам пишу. Точніше – це я, звичайно – цілісний, єдиний – весь, так би мовити. Проте це не той я, котрому спало на думку писати щоденник. Мій сусід – веселий хлопець. Але він ні в чому не впевнений, йому здається
(Ага, здається)
що необхідно все піддавати критиці, в цьому полягає його – цитую “глибоке переконання” в тому, що жоден принцип – нехай він навіть буде сотню разів перевірений та затверджений, не можна сприймати, як усталений, в “першій інстанції”
(В останній, ідіот!).
До того всього він досить часто буває грубим (прямолінійним) нелогічним (надлогічним, позалогічним) та нудним (послідовним). Але я не ображаюсь. Ми доволі спокійно існуємо в одному тілі, хоча, якби була така можливість, то я б позбувся його – він буває надто нудним. Немає польоту думки, немає романтики. (Після смерті, після смерті, друже мій – і то невідомо) Отже, так як я виявився батьком (Де мати? Хто така? Чому досі незнайомі? Багато на себе береш) цього твору, мені необхідно пояснити, що це буде. (Дурню, не вбивай не породжене, облиш – нехай саме за себе говорить!) Всі частини, котрі складають одного мене: ті, з якими я знайомий, ті, з якими досі не встиг – всі будуть мати слово. Використати таку можливість вони зможуть коли їм заманеться. Я не буду презентувати всіх мешканців гуртожитку імені мене самого. (Хлопче, це тягне на невиліковну психопатологію!) Я – письменник. Зібрати всіх разом на цих сторінках – моя ідея. Інакше кожен буде невизнаним генієм у тиші власної келії...
- Лайно! Дурня! Хрень все это. Писака неудачник – сколько пафоса, сколько скромного превосходства. Меня тошнит от твоей приторности, от твоих сахарных словечек, твоего самолюбования. Я буду гадить на твой дневник, планомерно и методично. Ты еще пожалеешь, что вообще за это взялся. Ты – жопа с ручкой. Ты читал то, что написал? Или ты мне все это оставлял? Ты вообще имеешь понятие о литературе? Что ты хочешь сделать со своими импотентскими потугами – превратить их в шедевр? Как они от тебя тащатся! Да они просто кончают, когда видят тебя – ты ведь этого хочешь? Гениальный проект. Непонятый, непризнанный, нечитаемый, нахуй-никому-ненужный – тебе НУЖЕН этот ореол мученика творчества. Лопату в руки – да на Сахалин, пахать за Родину, Мать твою! Твое творчество уже сто раз писанное, читанное и забытое. Когда они слышат твои слезливые стишки: «О, бедный Пьеро! Ему Мальвина опять не дала… Ах, несчастное мурло – его пиписка опять не у дел…» Ты герой сраных, галимых, двадцатипятисортных китайских комиксов про Бэтмена, они смотрят на тебя, как на очередную мыльную оперу. А потом снова идут на работу, работать, на блядки – трахаться, жрать, пить и веселиться. А вот когда они напьются или накурятся, обдолбятся, заторчат, занюхают, пустят по вене, закинутся – вот тут они начинают с многозначительным видом базарить за жизнь. Своим мыльным творчеством ты создаешь им радужную пену, на фоне которой они все это делают. Им на тебя плевать, ты уйдешь – они другого найдут. И они, таким образом, в выигрыше. Иди ты в жопу…
- Во, в натуре загоняет. Ему бы морду неплохо набить, дык это ж себя, что ли. Не, дела не так делаются. Ты бы представился, придурок. Ну, тебе ж минимально похеру. Джерк. Без ника – никуда. Мун Кэт я. У нас тут, типа, виртуальное пространство. Суперкомпьютер, сеть нищяк, законнектился с первого раза. Вечный он-лайн. Ты это, писатель, здорово придумал. Ты книжки читаешь – значит, типа, умный. Но нет в тебе драйва. Книжки читать – это не рокет-джамп. А уж тем более не БЭЭФГЭ. Ты слишком спокойный, умняк давишь. Скоро всю информацию можно будет сразу в мозг передавать, никаких книжек не надо. Можно будет такую графику создавать, как в Матрице. Ну да ладно, паца…
- Гребаный хакер! Типа клевый пацан – ты сколько порносайтов уже облазил, онанюга? Ты онанист, ты понимаешь? Дрочишь по три раза на дню. Игрок-на великий…
- Простись, неверная душа, ибо тебе не суждено! Простись, неверная душа, ибо тебе не предначертано остаться в этом мире. Как бы не бесновалась ты, пытаясь удержаться на последнем вдохе тающей луны – это т ы таешь, блекнешь, бледнеешь, исчезаешь с жизненной карты. Возрадуйся же, ибо ты узнаешь! Возрадуйся, ибо ты уже никогда не вернешься в этот мир страданий. Возрадуйся, ибо мгновение спустя тебе суждено узреть неведомое. Пули. Этот образ преследует меня. Пули, летящие из темноты. Они несутся неслышно, как бабочки. Пули врываются в чью-то голову, расставляют все точки над и. Маленькие свинцовые конусы, несущие в себе освобождение. Эдакие заботливые пчелы, прилетающие всего один раз – они точно знают к кому и когда. Наверняка, после такого визита все меняется. Когда-нибудь я обязательно познакомлюсь поближе с моими маленькими шизофреническими гостями. Я только не хотел бы к тому времени превратиться в законченного параноика, предательски избегающего сквозящей реальности происходящего. Поэтому – и поскольку я не уверен в себе – я пишу сейчас…
- Фак! Еще один фрик! Меня окружают одни идиоты! Это невыносимо: делить то, чего разорвать не можешь, с теми, кто есть ты сам…
- Я до сих пір не можу зрозуміти, яким чином цьому вульгарному створінню вдається бути таким поетичним інколи. За це я йому прощаю всі його дурні вибрики. Його здатність паплюжити все феноменальна. Ти пам’ятаєш, як довів до сліз матір своїми витребеньками? Скільки разів тобі я казав – думай, що казати. Та де там. Завжди ти робив все так, аби самому залишитися не при справах, нібито це тебе не стосується. Та це не геройство – це егоїзм...
- Бля-а-а-аа!!! Ты еще мне почитай мораль, педофил недоделанный. Ты типа романтик, да? (А ти, часом, не песиміст?) Романтические чувства, любовь до гроба, да? Ты сам себя загоняешь в угол своих ощущений, а потом мучительно долго ищешь из него выход. Жалеешь себя. Ты себя слишком ценишь…
- Дуже цікавий приклад. Ти – ні? Хіба б ти існував, якби не було в тобі потреби? Я напевне знаю, що все те, що не зміг би реалізувати письменник, як письменник – може реалізувати негідник – але як негідник. Різниці немає ніякої, якщо – і тим більше – ми говоримо про відносини в межах однієї особистості. Ви доповнюєте одне-одного. Якби ви не змогли далі співіснувати, хтось зійшов би зі сцени. Цікаво, чиє внутрішнє, фактичне самовбивство одне-одного було б цікавішим та витонченішим – письменника чи негідника? Дуже цікаво буде проаналізувати те, що від вас зостанеться після всіх боїв...
- Пан філософ ніколи нічому не дивується, але все бачить, наче вперше...
- Пан философ такой же сраный философ, как и пан писатель – сраный писатель. Что, есть что погрызть? Тебе ж неймется. Тебе ж дай попиздеть Ты не существуешь, пока нет предмета, на котором ты бы смог паразитировать со всеми своими мудрыми словечками. Если ты не заметил, то моя позиция в данном случае более устойчива, нежели твоя – я существую всегда, ибо все не так, как надо. А ты считаешь, что есть что-то устойчивое. Хуй тебе я заткнусь!..
- Я б і не втручався, але ж тобі необхідна відповідь. Чи може я помиляюсь, бо не може бути, аби в межах однієї особистості було задане запитання, котре не мало б відповіді, в котрому не була б ця відповідь закладена від початку. Хочете просто? Буде ще простіше...
- Да пошел ты! Пошел ты! ПОШЕЛ ТЫ!!! Побежал ты в сраку! И все твои хреновы выкладки – туда же. Когда тебе нечего жрать будет – я посмотрю, что ты придумаешь, дабы оправдать свое бесчестие – которое ты обязательно допустишь – ибо ты есть я…
- Когда мы все умрем? Мы умрем по очереди, или сразу? Мы все, которые одно. Смерть не будет делать предпочтений между нами. Ей, даже, возможно, будет интересней забрать не одно осознание, а сразу пять. Или сто. Осознание в осознании. Но это будут интересные мысли. Это будут неординарные чувства. В тот момент, когда в тебя входит, врезается, взрывается – что ты чувствуешь, философ? О чем ты думаешь, мертвый?..
- Я не понимаю, зачем мне нужны такие ощущения? Моделировать их – раз плюнуть. Но зачем на них зацикливаться? Чего это я буду думать про чушь, и тем самым навлекать ее на себя? Ты, бля, пессимист хренов, ты нас всех в могилу тянешь. Нашелся тут глашатай неизвестного. Оно давно тебя зовет – уйди же, наконец, чего ты стонешь?..
- В цьому є сенс, і одночасно немає його. Отаке все воно – життя. Суцільна несподіванка. Я пропоную відповідь принаймні на одне запитання, котре було тут. Коли я мертвий, я не думаю. Коли я мертвий думають мене...
- Розмаїття незнаних голосів, що відвідують вуха, спілкуючись незнайомими мовами. Розмаїття райдужних оболонок, що відвідують мою райдугу, спілкуючись незнайомими почуттями. Я триматиму пальцями багряніючу квітку, жартівливі голки пеститимуть мою шкіру, і тремтячі крапля за краплею зрошуватимуть вічність. Зробити крок. Один, найперший. Вітер розшматує волосся і шкіру і голоси і погляд і відчуття і квіти на багряні розбризкані пелюстки-клаптики. Нірвана зустрічає жорстким поцілунком, сухим та спекотним. Пустота, вічність, непочатість – вони висмокчуть душу з тіла, затягуючись, розпалять тіло, як багаття, поволі прокручуючи між тонких, ламких пальців. Я дух, дзвін дощових дітей, що стукають, дзеленчать, спогади про дитинство, парфюм, телефонний дзвінок, шерех тонкого волосся, годинникова стрілка, що скорочує та подовжує свій час... |
