Чекаємо закінчення палива в одежі та механічних пристроях,
Будуємо ненадійні вежі з присмаками... йоду...
Земля віддасть нам: більше, ніж ми маємо, віддасть нам с повну,
А потім віддасть ще й полярну воду...
А поки що - чекаємо... сьорбаємо її з калюжі,
Стоячи на колінах перед Нею та вважаючи, що
Ми - дужчі...
Купуємо території на Місяці, щоб потім їх продати,
Крадемо час на тому ж місці, щоб змінити свої дати...
І... надати... собі їх у понад старість,
Хоч щось... хоч трошки... хоч би сталість...
Помиляємося часто та вибачаємо собі свої помилки,
Взуваємо ласти, щоб посилити власні стрибки...
До неба, у свій власний жовтий Світ,
де не має "треба", а може бути лиш "слід"...
П’ємо не зовсім чисту воду,
Їмо не зовсім чистий сніг,
Нарікаємо на продовження роду,
А хто каже ні - або слабкий, або не встиг..
зробити щось задля себе, задля Світу,
згадавши, що надлишок води під очами формує небо…
хтось продумано затих, чекаючи на літо,
щоб зняти одежу та зменшити власні потреби…
Помилившись, пробачивши себе, ми обманули та зрадили
власність [на]та Землю, що колись все зрозуміє
та попросить заплатити за все на[д]лом, та ще й відразу...
Скаже всім: «Досить, діти, я більше не повія»…
А поки що чекаємо на це, повільно розуміючи,
Що Ми нікчемні, ми - істоти, знайшли ключі [чи]
Та поводимося чемно [чесно] чемно до блювоти…
Вони колись обов’язково помстяться - за себе та за своє життя,
За занадто високе небо, та [за]занадто... вузьке взуття,
Помстяться, обов’язково помстяться – це у нас у крові…
А потім вибачать все… вибачать, обов’язково вибачать [собі]!.. |
