Куточок. Пилюка огортає хмаркою ніс. Десь з далекого неба сонце простягає свої обійми і ледь торкається байдужого тіла.
Не поворухнусь.
Хай гріє, заходить і сходить знов.
Мені немає ніякого діла до його щоденних, марних обертів. Ніяк.
Тут і сидітиму, доки ти не прийдеш. Так, можна вилазити, стрибати комусь на руки, муркотіти і бути чиєюсь. Їсти смачнючу свіженьку рибку та облизуватись на підвіконні. Буде і в цьому щось справжнє, щире, але то не моє.
Велике, всесвітнє питання: що справді моє, а що не моє?
Хіба таке маленьке кошеня мусить знати на нього відповідь?
Вирішуйте все самі. А я спробую жити так, не знаючи щось заздалегідь, а чекаючи відповіді від долі. Терпляче, нестерпно тихо і бентежно.
Ти приходитимеш. Я знаю. Сидітимеш на дивані, я стрибатиму на твої сильні руки і так проходитиме моє життя. Життя, в якому кожен день приносить на мить і забирає назавжди. Я знаю це як ніхто інший, адже я тільки у ці миті живу.
Ти простягаєш руку, щоб погладити. Марно. Я знову вертаюсь у куток. Мій рідний дім, де я тремтітиму від холоду.
Я сама це обираю, бо я знаю: ти невзмозі любити мене просто так. Не завдяки чомусь, а наперекір.
Невзмозі любити скуйовджене хутро, невпевнені рухи досі несформованої фігури малого кошеняти. Облізлий хвіст, грайливі очі, шершаві подушечки на кігтястих лапках, маленьку мордочку, яка с кожним роком стає гострішою і набуває втомленого вигляду. Не в силах витерпіти сліди, що я залишаю на твоєму килимку, шматочки оселедцю і сиру, які щоразу плутаються в вусиках та хутрі, і запах, який супроводжує усе це.
Я - нестерпна тінь, яку не сховає найтемніша ніч. Це я погризла твої капці і з'їла останню сигарету. Я залишила своє хутро на твоїй сорочці. Я розбудила тебе, коли тобі так був потрібен вранішній спокій "з бодуна". Бо ти був потрібен мені!
Я робитиму так щоразу і тікатиму, коли тобі захочеться побути зі мною. Водночас, даруватиму тобі ніжний спокій і грітиму тебе своїм тілом, коли ти хворітимеш. Я рватиму панчохи твоїм дівчатам і гратимуся з твоїми друзями.
Ми будемо розуміти один одного стиха і здалеку, бо я також завжди не знаю чого хочу. Ти зможеш покластися на мене у важку хвилину. Я даватиму тобі захист і спокій, хоча обожнюю зважати тобі, коли ти працюєш, плутатися в твоєму волоссі, стрибати на спину...
Я зможу не відволікати тебе, якщо потрібно. На крайній випадок, обіцяю, що не дам заважати тобі нікому, крім мене.
Ти забуватимеш мене годувати. Забуватимеш моє ім'я. А я терпляче чекатиму тебе щодня. В тебе не найкращий зір, але мій темний силует ти щоразу помічатимеш на своєму підвіконні.
Від моїх жахливих колискових ти прокидатимешся серед ночі. Ти будеш виховувати мене, сваритися. Я слухатиму, опустивши очі, склавши передні лапки і поклавши на них пухнасту мордочку. Слухатиму, визнаватиму, що винна. Всі своїм виглядом буду обіцяти, що це більше не повторю. І так воно і буде, бо наступного разу я вигадаю щось інше.
Просто я скористалася своїм правом. Правом кошеняти обирати собі господаря. Не скоритися, не поневолитись, а обирати для свого пухнастого серця і тіла надійні руки і душу. Ти - обраний.
Нажаль, ти цього не побачиш.
Не прочитаєш тому, що не схочеш.
Або тому, що не зможеш.
Бо я це нашкрябаю на твоїй спині і в своєму серці... |
