Нащо вкотре відкривати шафу, якщо ти точно, знаєш, що її вміст тобі не потрібен?!
Ти в ній не знайдеш потрібну каву та так бажані німби,
ти їх бажаєш, бо є точне знання, що ти комусь винен...
за своє життя, за цей день, за цю світлу ніч, що мов біла ніби,
за цей білий всесвіт, за це темне сузір’я, що разом з тобою для тебе і згине...
залишиться мертве тіло,
що колись було живим і так хотіло...
життя...
яке було мертвим, мов зоряний півень,
яке було між існуванням та буттям,
і якому в "що" перетворитись так кортіло...
Перетворення відбулось, і "що" ставимо питання,
"що" ти є після життя?!
Ти є те, що замовляв на своє прохання:
зібране каміння з долу, щастя... ти є я!..
Але я є тут, а ти є там, у шафі - поза дзеркалом, поза щоденним буденним буттям,
Ти є нічого, затям, бо вірила в своє хибне "ніщо",
Якщо зробити намагається щось, хоч хто,
То його годують шаленою скригтою амфітаміну перед наступним завданням...
а він жує, але не нюхає та не ковтає,
бо живе своїм для інших мовчазним життям,
та точно знає,
що для нього не існує дієслова "затям"!.. |
