| 2008-06-08 : Jura Ho :
Західна Сахара |  |
Раніше я не вірив, шо життя – це як кіно. Але ось одного разу ранньої весни, коли повітря холодне, а дерева голі, я сів біля вогню і випив стільки горілки, що виявилось – да, життя – це справді кіно.
Через шість годин я прокинувся вивернутий назовні, в незнайомому місці, і фільм продовжується! (хоча, це вже мабуть зовсім інший фільм)
Коротко про себе.
Я ненавиджу своє теперішнє становище, я хочу змін. Разом з тим, я не прикладаю ніяких зусиль для цього. Я слабкий… як і всі ми; може навіть і слабший. Тому я вибираю горілку!
На дверях магазину, де ми купували бухло, неоном написано «цілодобово». Зі мною були мої друзі. Вони помагали мені пити горілку і запивати її пивом, я їм за це вдячний. Але потрохи вони губилися кудись, я навіть і не знаю куди… Я не міг втримати ситуацію під контролем (я слабкий). Трамваї пускали іскри у вечірнє небо, іноземні туристи сідали у свої автобуси і забиралися на хуй.
Мене манили вогні великого міста, тому я розпрощався з останнім із друзів і пішов сам не знаю куди. Шлях був довгий і плутаний. Машини літали по вулицях, на ігрових автоматах хтось зривав банк блискучими монетами по 50 копійок. Життя грало фонтаном… І ось дзвінок. Я спочатку не зрозумів, шо це, власне, таке.
- Шо це таке? – спитав я.
Сивий нещасний дід біля мене похитав головою. Він витяг з кишені піджака маленьку червону книжечку.
- На, - дає він її мені. Я дивлюсь і не розумію.
- А?..
Він сам кладе її в кишеню моєї куртки і усміхається. В цей час трамвай стояв на Котляревського з відкритими дверима, а на зупинці в цілковитій темряві дзвонив таксофон.
- Це таксофон дзвонить, да?
- Да, синок, дзвонить. Іди проспись, - дещо спічутливо сказала зачухана кондукторша.
- Я в нормі, - сказав я сам собі у напівтемному трамвайному салоні.
Часу на роздуми не було. Трамвайньор дав дзвоник, а я звалився вниз через двері на бруківку.
- Я ше і не так бухав, - сказав дідок з сентиментальною усмішкою. Трамвай рушив. Мабуть, останній.
Я беру трубру:
- Альо, альо! Слишиш, це я. Я на Скнилові, я на Скнилові, слишиш? Тут є горілка! Горілка є, чуєш!
- Горілка?.. – зірвалось ніжне слово з моїх уст. – А хто ти?
- Я Міша. Я на Скнилові, чуєш?
- Да, Міша, я чую. Але Міша, слухай, Міша, як мені туди добратися?
- Значить так. Зара їдеш на приміський, там сідаєш на електричку. 15 хвилин – і Скнилів…
Бігом, бігом на приміський! Внизу бруківка мельтишить тьмяним блиском, трамвайні колії горять місячним сяйвом і ледь-ледь біліють окурки. Я біг і не відчував свого тіла, я плавно заглиблювався в думки, а коли зупинився перед приміським, то не міг їх пригадати. Там всі каси позакривалися. Біля турнікетів стояли мєнти; я так задихався, шо слова не міг сказати.
- Шо, шо ти хочеш? – питали вони з усмішками, впізнаючи в мені страшно п’яного. Електричка стояла, готова до відбуття, і світилася теплим магічним сяйвом. Я показував на неї пальцем і казав: мені туди!
- Де квиток? – питали мєнти. – Квиток маєш?
- Я тільки до Скнилова… 15 хвилин всього…
- Ну шо, пропустим його?
Я згадав про книжечку в своїй кишені.. Паспорт – написано було на ній. Мєнти побачили її і розступилися; я потрапив до електрички.
Лагідне гудіння електрички мене заколисало. Мені приснився сон про фабрику, де виробляли картон. Хтось почав мене тормошити, я ледве відкрив очі, моє тіло здавалося мені неймовірно важким.
- Ваш квиток, - спитала жінка в синьому з маленькою машинкою в руках.
Який квиток? – подумав я.
- Я тільки до Скнилова.
- Скнилів був півгодини тому. Квиток…
- Не може бути.
Крім мене у вагоні був хтось, хто накрився пальто і спав.
- Як я міг проспати Скнилів? – спитав я сам себе.
- Хєр його знає, - відповів мєнт, який підійшов вслід за жінкою. В руці він тримав рацію.
- Документи покажи.
- Я маю паспорт, - неуважно відповідав я, все ще не вірячи, шо проспав Скнилів. – Ось він.
Вони відкрили паспорт і довго не могли відвести від нього погляду. Нарешті вони переглянулися.
- Значить, от шо… - розгублено сказав мєнт і віддав мені паспорт. Я мовчав.
Вони провели мене у вагон-ресторан, де за барною стійкою мляво скучав бармен.
- Що замовите? – спитав він.
- У вас горілка є?
- Є.
- Давайте.
Я сів за столик, і він приніс мені пляшку горілки.
- Це як Європа, - сказав я.
- Це точно, - сказав бармен. Потім він взяв ящик пива і пішов у інший вагон.
За склом пливли далекі вогні. Фіранки хиталися в ритмі руху електрички.
Як добре все вийшло, думав я. Хоч я і проспав, все вийшло дуже добре. Я наливав огидної на смак горілки у маленький блискучий стакан і випивав сам один. Коли я п’ю горілку, мені тяжко зупинитися. Усе на світі було в рівновазі. Але ось знову ця картонна фабрика, а значить, я знову сплю.
- Ей, синок, вставай!
- Шо? – спитав я недовірливо уві сні.
- Це прикордонна служба, - сказав чийсь вкрай байдужий голос. Я трохи відкрив очі і розгледів розмиті силуети над столом, на якому спав. Біля мене стояла наполовину пуста пляшка горілки. Той, шо говорив, обернувся до свого напарника.
- Ненавижу ці нічні електрички, - сказав він. – Ваші документи.
Я раптом так розізлився від цих слів.
- Та скільки можна вже! – закричав я.
- Ти шо, курва, кричиш?! Покажи паспорт і забирайся на всі чотири сторони!
- На! – віддав я паспорт. Але раптом задумався. – А це шо, кордон?
- Так точно, - прикордонник взяв паспорт і присвітив на нього ліхтариком.
- Не сміємо вас довше затримувати, - сказав прикордонник. Він чомусь так розгубився, шо несподівано віддав мені честь. Я тоже віддав честь (це все від горілки – подумав я). - Я піду скажу машиністу, що все нормально…
- Ви перевірили документи того дядька, який спав у пальті? - спитав чомусь я.
- Якого дядька? – здивувались прикордонники.
Я подивився в той паспорт, що тримав у руках. «Дипломатичний паспорт ЕС» - написано було там яскравими крупними буквами.
Я відчував – було далеко за північ.
(Я втратив відчуття часу).
Здавалося, електричка набирала швидкість. Вона вже не робила безцільних зупинок серед безлюдних вкритих темрявою рівнин. Вона стала ще більш пустою. Бармен так і не повернувся, а лампи денного світла тихо деренчали в осиротілому барі.
Проте, проте … Проте, в мене ще була горілка, а горілка, як відомо, на дорозі не валяється. Я подумав, шо я приїду на кінцеву станцію, куплю там пива на останні гроші і на цій же самій електричці повернуся додому. Але сталось не так.
Я був при свідомості лише наполовину, коли з деренчливого динаміка машиніст повідомив, шо наш електропоїзд прибуває нарешті на кінцеву станцію. Слава Богу – подумав я.
Це був широкий яскраво освітлений перон з синіми вказівниками в сторону WC і камер зберігання. (Приємне дизайнерське вирішення.) Смітники були чомусь пусті. Через підземний перехід я потрапив до головного залу з касами та розкладами поїздів на плазмових екранах. Тут до мене підійшов чоловік середнього віку в довгому білому халаті.
- Ласкаво просимо в Ед- Дах-Лі! – сказав він. – Я відвезу вас у готель.
- В який готель? – здивувався я.
- В готель Сто-Діамантів-Плаза.
- Сто-Діамантів-Плаза? Шо за брєд?
- О ні! Це кращий готель у нашій області. Тут ви знайдете все, що забажаєте.(Ви розумієте, про шо я? – підморгнув він.) Відмінний сервіс, кожного дня сніданок в номер. З шампанським… В нас обслуга не краде, як в інших готелях! І ще в нас щурів нема.
- А шо це за країна, доречі? – спитав я.
- Це – Західна Сахара.
- А чого ви тоді по-українськи говорите? – здивувався я.
- Насправді я говорю по-західно-сахарськи. Просто в твою голову імплантовано чіп, який перекладає мою мову, посилаючи сигнали тобі в мозок.
- Ага, ясно.
Ми сіли в довгий чорний лімузин і поїхали. Місто навколо жило яскравим нічним життям. З кабаків лунали старі пісні про головне і веселі п’яні верески. Казино і борделі манили до себе гарячим сяйвом неонових вогнів. Цілодобові магазини з простими невигадливими назвами Алкоголь & Тютюн ховали в своїх надрах фантастичні речі… Одним словом, це майже рай.
Готель Сто-Діамантів-Плаза стояв в самому центрі.
- Це – наш парламент, - показав мій тверезий супутник зневажливо на зачуханий сарай напроти.
В готелі було чисто і затишно. Підлога була покрита м’яким червоним килимом. Молодий портьє в бордовій кепці шанобливо поклонився.
- Ваш номер готовий.
Ми піднялися на ліфті кудись дуже-дуже високо. Блискучі темні двері номеру ніби усміхалися до мене. Заходь – говорили вони. Всередині все блистіло чистотою і недоторканістю. На дивані сиділа дівчина в оксамитовому платті з глибоким декольте. Бокал з мартіні у її руці ніжно виблискував жовтогарячим бліком.
- Хто ти? – спитав я вражено.
Вона усміхнулась.
- Я - Інга, дорога шлюха. Я забрела випадково в твій номер. Буває ж таке?..
Я відкрив рот. Грала четверта симфонія Бетховена. Для піаніно.
- Ти хочеш сказати, що готель Сто-Діамантів-Плаза славиться своїми шлюхами. Я правильно тебе зрозумів? – спитав я невпевнено, майже по складах.
- Можна і так сказати. Але ми гаємо час. Отже, я – дорога шлюха. А куди водять дорогих шлюх?..
Пауза.
- В казіно?..
- Точно.
В казіно було шумно і людно. Я поставив на зеро і програв свої останні гроші.
- Не сумуй, - сказала Інга. –Тут вже все оплачено.
Ми сиділи за столом для покеру, Інга гладила мою ногу. В неї були довгі червоні нігті. Я постійно програвав, я не вмів грати в покер. Важко сказати, скільки часу пройшло так. Ось підійшов той самий чоловік у білому халаті.
- Міністр чекає на вас у кришталевому залі, - прошепотів він мені на вухо.
Я встав з-за столу, чемно вибачився і пішов. Дорога шлюха Інга сумно дивилась мені вслід, розпочинаючи наступну партію в покер. Її погляд був пустий, як погляд із рекламного щита. Джаз-бенд грав шось дуже дивне, сам не знаю шо.
В кришталевому залі, як і було сказано, сидів міністр. Він курив сигару і пив 78-градусний ямайський ром.
- Давайте зразу до справи, - лагідно сказав він. – Шось вип’єте? Віскі, ром, водяри?
- Від стопки горілки не відмовлюся.
- Принесіть міцного на запивку, - наказав він офіціанту.
- Да, сер.
Разом з бокалом пива офіціант вніс паперовий сувій з великою блискучою печаткою.
- Це проста формальність, - сказав міністр. – Підпишіть тут і отут, - показав він.
При світлі каміна ми пили горілку, як воду. Міністр мовчав і усміхався. Але полум’я кожної миті змінювало все навколо, то яскраво освітлюючи, то заганяючи в глибоку чорну тінь, тому я не впевнений у цій усмішці до кінця.
Я чомусь в лімузині.
- Де я?.. – впадав я у п’яну істерику.
- Заспокойтеся! Ви у Західній Сахарі. Все нормально. Ми відвеземо вас на вокзал… - заспокоювали мене. За вікнами світанок дратував зір.
У вагоні електрички всі їхали мовчки. Люди були брудні і налякані, стояв дощовий осінній ранок, моя голова пульсувала від болю… Виявляється, я загубив Дипломатичний паспорт ЕС.
Біля вокзалу я сів на трамвай і поїхав додому. Я не мав грошей заплатити за проїзд і мусив виправдовуватися.
Дома все було без змін. Я підігрів чаю і сів дивитись телевізор. Приблизно о десятій задзвонив телефон.
- Йдем сьодні в парк бухати? – спитав голос з трубки.
- Ні, я більше пити не буду. Принаймні, тиждень.
Я відчував пустоту. Вона була глибоко всередині. Раптом я згадав про свою політичну карту світу. Я витяг її з шухляди, і там була примітка: статус Західної Сахари не визначений. |
Правила
| +2 | Шедевр! Одно из лучшего здесь! |
| +1 | Понравилось |
| +0.5 | Что-то есть |
| 0 | Никак |
| -0.5 | Хуже чем никак |
| -1 | Отстой |
| -2 | Пиздец, уберите эту хуйню с Тепловоза! |
|
Средняя оценка крео:
Проголосовавших: 5
! Голосование доступно только авторизованным пользователям |
|
|
