Гудіння машин, сотні голосів, хлисткий дощ - все пролітало повз ії вуха.Вона бігла глуха до усього світу, притискаючи листочки паперу до грудей.Знов бачила його - і сльози виступають з очей.Це просто краплі з неба.Швидше, швидше...додому.
Відчиніть!( вона не встигає: враження блідне)Мовчки до столу, розгортає мокрі листочки - не ушкоджено жодної лінії, значить - працювати.Олівець у руці дрижить...нічого!Вона буде робити кожен штрих повільно,обережно, то зовсім легко, то сміливо натискаючи на папір, але на цей раз усе вийде.
П'ятнадцять хвилин на третю...нічого!вона зовсім не хоче спати.Вона має, мусить, ПОВИННА(!) неодмінно намалювати...
Він знов не може заснути: ії очі горять блакиттю в його голові.Як же вона дивиться!Вона ніби нічого не бачить( його не бачить), але кожним рухом своїх зіниць нанизує по крихті його думки, вбирає по краплині його душу.
І знов перед ним білий лист паперу, як і перед нею тоді...Що вона намагається зобразити, що ховає на тих листочках, які бажання, що малює ії уява?Мабуть, він ніколи не дізнається.Якби він тільки міг ії розгадати!
Листочок, чому ти чистий, чому жодне слово не торкається твоєї поверхні? Чому він не може створити жодного рядка?Хіба здатні всі слова всесвіту відтворити хоча б ії тінь?Але він має, мусить , ПОВИНЕН(!) неодмінно написати...
Вона знов плаче, плаче, плаче... Забилась у куток, щоб ніхто не знав, щоб ніхто не зміг завадити, щоб Він не дізнався ніколи...
Скільки ще паперу доведеться ій розірвати на дрібні шматочки?вона намалювала сотні його портретів, і жоден не схожий.Чому вона не може повторити його?Чому штрихи не складаються у цілісну картину?
А вчора Уля : "Чого ти малюєш його? Намалюй когось іншого!"Хіба хтось інший вартий хоч дрібнесенької рисочки?
ні, Ні, НІ! Тільки він...тільки його зелено-попелясті, уважні , світлі, добрі, палаючі, тривожні, казкові...Чому вона не зобразила їх такими?Вона знає: він занадто...щоб відбитися на папері.Але НІЧОГО НЕ МАЄ СЕНСУ, крім постійних спроб створити його, впіймати його душу простим олівцем...
Де ж вони, де ії очі?Відшукав!Чого вона дивиться так винувато?Здалося...мабуть...
Він списав сотні листів - всі в чорних каракулях.Чому рими не слухаються його?Відступають перед ії досконалістю...Вони не можуть вплестися у ії довге ніжне густе волосся - у нього вплелися сонце і хмари, вітер, весняне цвітіння, уламки грози, воля, щастя(його)...
Але він повинен постійно намагатися написати її, інакше нічого не має сенсу...
Краплі на долонях, гарячі... але ж це він!Невже ій вдалося, невже вона змогла!Тепер все буде добре, тепер вона завжди буде щаслива...
"Привіт", - озивається до нього Демко.Автім, яка різниця, в нього інше на думці.
він розповідає: отримав листа з малюнком... від неї.більше ніхто її не бачив і нічого не чув про неї, неначе зникла вона, неначе і не було..." по- моєму, ця твоя, як ії, була того трохи, - каже Демко,- поїхала кудись, або втопилась собі десь, коротше, ненормальна.забий!"
У нього всередині щось обірвалось, не зміг сказати, що було дописано там :" Пробач, що я не досконала".Але ж вона досконала!!!Вона неперевершена, ідеальна, геніальна(!), вона ніби десь з серця у нього вирвана, виточена з уламків його душі...
P.S.Якщо б я була досконала, ти б написав про мене вірша |
