20.09(день перший)
Надворі була осінь, така незвичайна і вся наскрізь золотаво-блакитна. Повітря обіймало теплом і терпким запахом каштанів. Від чорного потрісканого асфальту підіймався мокрий дух дощу. Сонце випило вже майже всі краплі зо скла, і тепер було добре видно, як бігла під автобус кінострічка дороги. Своїм вогким зміїним полиском вона гіпнотизувала, засмоктувала погляд, відміряла білим пунктиром, як далеко залишено все те, від чого так тікала і до чого тепер так рвалася душа. "Ні, краще не треба. Краще отак кудись поїхати і забути, не обтяжувати себе думками про те, чого вже не повернути. Від того, що я думатиму, як могло б бути, якби я зробила отак, а не так, як це вже є, - нічого не зміниться. Це так важко: жити поряд зі своїм минулим, яке ти за інерцією продовжуєш вважати теперішнім... так важко жити поруч із самою собою... так важко. Важко так..." - вона торкнула пальцями холодне скло і гірко посміхнулася. Так завжди траплялося, коли надто важко було стримати сльози...
Ти завжди була такою: подвійною, незрозумілою, темною і поглинаючою - загадкою. Не могла бути простішою, то була б не ти навіть, якби ім'я мала те саме й ті самі очі... ні, таких очей точно ні в кого більше нема. Моя Амеліє... Моя... Але ж ти ніколи не була чиєюсь там, може, ти й самій собі не належала... Така дивна й непередбачувана...
В тому автобусі побачив тебе вперше. Навіть не думав тоді, що ти вийдеш в нашому містечку. Я дивився на тебе просто, щоб затримати на чомусь погляд. Дивився, поки не помітив ту твою зухвалу, як мені тоді здалося, посмішку. Зразу промайнула думка: "От самозакохана. Було б у що". Не думав, що потім каятимуся за це... І взагалі, чи міг я тоді уявити, що ти зміниш все моє життя, зміниш мене.
Амеліє... Я міг, звичайно ж, вигадати тобі тоді минуле, зробити тебе героїнею якоїсь неіснуючої мелодрами з захоплюючим сюжетом у моїй уяві. Але, натомість, просто дивився на тебе. Чому саме на тебе? Бо ти притягувала погляд: твої дивні очі, твої тонкі пальці, що вистукували по коліну і те, як дивно ти підклала долоню під підборіддя (хіба так може бути зручно тримати голову?). Я добре тебе тоді роздивився, але, на мій превеликий подив, не можу тепер пригадати, ні в що ти була одягнута, ні яку мала зачіску. Запам'ятався лише колір волосся - це як колір спілих каштанів.
Врешті автобус зупинився. Ти взяла свої речі і нетерпляче чекала, коли зможеш вийти. Невже ці люди не можуть іти швидше? Це все так дратує. От ти вже вистрибнула назовні й, забравши з лоба пасмо неслухняного волосся, пішла тротуаром.
Я думав тоді, що бачу тебе востаннє...
22.09(день другий)
Я думав тоді, що бачу тебе востаннє. Навіть забув, що ти десь там існуєш. Це ж не була любов з першого погляду. Це взагалі не була любов... це були твої безмежно сірі очі... Так, твої очі були першим, що змусило мене зрозуміти: ти знову стоїш переді мною... твої очі - такі безжально холодні і водночас сповнені якоїсь дикої свободи, вогню.
Ти стояла переді мною в парку схожа на якусь неземну істоту. Питала, чи можеш сісти біля мене, я, звичайно ж, ствердно хитнув головою. Ти легко опустилася на лавицю, звичним жестом відкинула пасмо волосся, потім витягла з рюкзака якусь здоровенну книженцію й почала перегортати сторінки. Оце вже наштовхує на думки типу: "Невже вона шукає там картинки? Хіба довкола мало на що подивитися? Ця мені жіноча логіка. Мабуть, якийсь дамський роман. Вона не могла знайти кращого місця для того, щоб його читати, скажімо: кухня, ванна, ліжко ( в подробиці про інші місця вдаватися не будемо). Хоча ні, це не може бути книга такого жанру - занадто об'ємна... що ж вона там так уважно читає?". В цей момент дівчина підвела голову й рівним голосом сказала: "Хемінгуей, якщо тобі це, звісно, щось каже". Ніби в доказ своїх слів Амелія прикрила книгу, залишивши вказівний палець між сторінками, і продемонструвала лискучу обкладинку. Як глузливо й хитро дивилися її видовжені сірі очі, здавалося, в них стрибали іскорки. Тоді це її несподіване звернення змусило мене подумати над тим, чи не володіє, бува, ця дивна істота телепатією (такі очі... ніби зіткані з диму). Та то, скоріше за все, сталося через те, що вона краєм ока помітила мою надмірну цікавість (я аж надто нагнувся в її бік). Мене обурив її тон і той погляд - наче виклик, я аж спаленів,та не сказав нічого. Ці очі так гіпнотизували.
Амелія знову схилилася над книжкою, і їй довелося вишуканим рухом руки відправити неслухняне пасмо за плече... як я заздрю тому пасму... Ні, це була не любов - це були її очі і тонкі нервові пальці...
Тепер вона вже точно не читала - її очі нерухомо застигли, і лише сторінки перегорталися час від часу. Нащо вона робить вигляд, що читає? Для кого?
Рука на мить завмирає в повітрі, тримаючи сторінку між великим і вказівним пальцями... так, наче вагається: "Бути чи не бути? От в чім питання..." Ні, вона не шекспірівська героїня - таких тоді вже не було... Врешті сторінка повертається на своє колишнє місце. Ще через мить книга зникає в рюкзаку, вона, Амелія, вже стоїть перед лавицею, потираючи долонями джинсові коліна (джинсова дівчина). І знову пасмо неслухняного волосся, і знову той дивний погляд з вузьких розрізів повік, і знов... Та то лише на мить, якусь одну нещасну непомітну мить, що загубилася, випадково відірвалася і взагалі - не мала бути тут присутня. Лише запах зеленого чаю ще витав у повітрі...
23.09 (день третій)
Сьогодні вона знову приходила до парку.Вже без книжки, її замінили аркуші форматного паперу. Пробувала щось там малювати, при чому старанно ховала свою мазанину від моїх допитливих поглядів. "Якщо вона така палка прихильниця конспірації, чому б їй не сісти на вільну лавку? Їх сьогодні багато, не те що вчора,"- подумав я. "Якщо тебе так дратує її присутність, чому ти ствердно відповів, коли вона спитала, чи можна тут сісти? Можна ж було сказати, що чекаєш на когось... Логічно?"- відповідав на це скептично якийсь голос зсередини мене, зрадник.
Сьогодні вона пішла раніше. Знову лишила тільки запах зеленого чаю. Та й він невдовзі пропав навздогін її зухвалій посмішці (принаймні, такою вона мені тоді здалася).
24.09 (день четвертий)
Цілий день, починаючи з ранку, лив дощ, і цілісінький день я його проклинав. Навіть не підозрював, що завтра дякуватиму йому. Цей мокрий монстр ламав всі плани. От тобі й відпустка: як тільки доходить до найцікавішого, має бути щось таке, що все зіпсує. У тупих серіалах на цьому місці зазвичай реклама. Хоча тут можна довго сперечатися: що чому заважає. Хто може дивитися це суцільне мило, нюні і слюні, хіба що якісь сентиментально-меланхолійні домогосподарки. Що ж їм іще лишається після прання, прасування і взагалі домогосподарювання?
Думки скінчилися. Я відчинив вікно і підставив долоню під холодні краплі осіннього дощу... Я її сьогодні не побачу... І не буде сірого диму її очей... і "зеленого чаю"...
Ні, це не любов... В такі почуття може вірити лише той, хто дивиться всі ті намилені серіали. Кохання в житті не буває. Буває точний розрахунок і корисливі наміри...
Цікаво: а що вона думає з цього приводу... Напевно, якби дійшло до знайомства, в першу чергу вона спитала б, де я працюю і скільки мені за це платять... вона ж, мабуть, ще студентка, не дарма тягає такі важезні книги... І невже я схожий на того, хто не знає, що є такий Хемінгуей?.. Зарозуміла заучка... І "зелений чай"... сірий погляд - холод... неслухняне пасмо... джинс...
Я не письменник і не художник - для чого мені всі ці дурниці?..
25.09 (день п'ятий)
Сьогодні я спізнився. Її теж не було. Де ж вона, ця дивна дівчина, що я їй вигадав не менш дивне ім'я - Амелія... Лелі... Це все її очі.
Я посидів десь півгодини, насолоджуючись гордою самотністю. Ніхто не дихав поряд, не шарудів сторінками книги, не дряпав олівцем... Я просто спостерігав за річкою: вона так гордо несе свої хвилі, наче то найбільша в світі коштовність. Від неї пахне свіжістю, вологою... мулом і... Що це?.. Звідки "зелений чай"?.. Я відвів погляд від річки і побачив ту, що її подумки називав Амелією. Вона була не така, як в попередні дні... Не було звичного рюкзака.Йшла наче вся пройнята болем... безсило опущені руки... відсутній погляд... Не було ніяких хитрощів у ньому, ніякої загадки... все видавали почервонілі повіки і ще мокрі довгі вії. Зрозуміло: вона плакала... Тому знайшла собі сьогодні інше місце. Що ж у неї могло статися?.. У неї... Невже і такі плачуть?.. Амелія ж виглядала такою невразливою і холодною... хоча вона така тендітна - ці її тонкі пальці... Амелія... Суцільний нерв...
26.09 (день шостий)
Ти не прийшла до парку... Я так чекав на тебе... хотів вірити, що ти десь поряд. Навіть почав сподіватися, що, може, ти й сьогодні просто змінила лавицю... Невже ти знову плачеш десь там?.. Амеліє... Ти і дощ -це щось таке несумісне... погоджуся тільки на дощ з вітром, несамовиту бурю, ураган - саме так... Сіль сліз і "зелений чай" твоєї виткої постаті - то щось таке непоєднане (якщо існує таке слово, а якщо ні, то я напишу його просто тому, що для тебе).
Врешті вирішив обійти весь парк. Це так банально, нащо мені вплутуватися в твої емоції, я ж там зовсім зайвий - це все не через мене... Ніколи б не змусив тебе плакати (та ти ж не мною приручена)... хоча, знаєш, іноді так хотілося б... ну, щоб просто потім втішити, обійняти. Ти така горда - просто так, без приводу, і не підступишся.
Ходив парком і придивлявся до кожної дівчини, яка траплялася на шляху, до кожного пасма, кожного жесту в намаганні його приборкати - все так награно, кінематографічно, а в тебе так природно і первісно-дико. Я шукав твій погляд, твоє захмарене осіннє небо, що вчора пролилося дощем. Лише тепер помітив, як багато синіх і карих очей, навіть зелені трапилися (раніше я б обов'язково звернув на це увагу - колекціонер поглядів), а твоїх серед них не було. Де ж та дика природність?.. Самозакоханість?.. Не знаю, що з усього. Ні, знаю - ти! Хочу відчути твій погляд, твій "зелений чай", так, "із губ твоїх зелений чай"... твою білу й тонку, мов пергаментний папір, шкіру... хочу тебе...
Врешті обійшов весь парк, а тебе все одно не було... Де ж ти?.. Ця пуста безнадія облягає серце... ти лишила мене їй... Що яя таке собі думав?.. Я ж навіть імені твого не знаю... Амелія - це вигадка...
Вирішив піти додому і не забивати собі голову дурницями. Чому ти?.. Чому тебе?.. Тебе... Маячня якась...
Нарешті спокій - я прогнав думки про тебе... думки тебе... спокій. Вже майже мій будинок... спокій... і раптом - вибух: серцебиття максимально прискорилося, від такого будь-який циферблат зашкалить... потрібно заборонити цей "зелений чай" - він може спричинити серцевий напад. Через хвилину я побачив тебе. Залишалося сподіватися, що ти не торкнеш мене своїм холодно-сірим поглядом, не помітиш мене, не помітиш, що вся моя кров (так мені тоді здалося) прилила до обличчя. Мені було так незручно - ховав руки в кишені, наче злодій, і так швидко намагався пройти повз тебе... Ні, насправді треба було сховати обличчя. Чому чоловіки не носять паранджу?.Хіба привілей ховатися є лише у жінки? Ні, краще загорнути в паранджу тебе. Гріховна! Холодна! Безжальна! Амелія... ти лише вигадка...
Навіть якби я десь заховався, не допомогло б - ти вже зловила мене й прибила до асфальту жорстокіше, ніж гострими цвяхами, своїм глибокоголосим "Привіт!"... Як хотілося стати невидимим, але ж я попавс в силок до твого "зеленого чаю", заплутався і падав тепер повільно у прірву темної безвісті... На жаль, без тебе падав... А якби з тобою?..
І як у таку хвилину на моєму обличчі могла з'явитися та дурнувата посмішка... і найбезбарвніший голос відповів на твоє привітання, хоча хотілося кричати... хотілося зникнути... чим швидше... Негайно! Я швидко пішов не озираючись, щойно помітив, що ти відвела погляд... Тепер знаю, де ти живеш... Амелія...
27.09 (день сьомий)
Вчора ти не прийшла, а я шукав тебе... Потім була та ганебна втеча... А сьогодні ти прийшла сама... з посмішкою на обличчі... В такі миті перестаю вірити, що веселку можна пояснити як суто фізичне явище. Ти сьогодні - як крапля весни серед осені, тільки хитрі кошачі очі чомусь хмарно-сірі. Амеліє... Чому саме це ім'я обрав тобі?.. Лелі... Леліє...
Сьогодні ти сіла ближче - і моє атеїстичне серце (це я щодо віри у почуття) серце забилося так швидко і голосно, - може, ти й чула... На твому обличчі промайнула посмішка, ти закрила книжку. В мені наростало хвилювання - невже ти хочеш піти... Ти така невчасна в моєму житті, ти те єдине, чого ніяк не можу пояснити... не вписуєшся в жодну наукову теорію... Амеліє, чому ти не складаєшся з хімічних формул?... А ці брехливі вчені ще твердять, що людина на 80 % складається з води. Я ж не можу згоріти - вода не горить. Але ти всупереч усім законам Всесвіту палиш мене, спричиняєш пожежу однією своєю присутністю... Амеліє...
Ще одна твоя посмішка... швидкий погляд в мій бік - і моє серце стрімко летить кудись униз, як людина, що впала зі сходів,- відчуваю у скронях кожен стук. Не дивись на мене! Не дивися! Що мені зробити, щоб ти пішла звідси?..
Нічого не треба було робити. Вона ще хвилинку посиділа, тримаючи руки на колінах. Виглядало, ніби вагається: вона так смішно закусувала нижню губу. Ще одна посмішка кудись у простір, ще одна сталево-сіра стріла погляду, спрямована на мене... пряме влучання... Що це вона надумала?... Раптом всім тілом повернулася до мене. Цей запах зеленого чаю вже у моїй крові... Де вона купує такі парфуми?.. Той сірий погляд так глибоко засів у мені, що, мабуть, вже викопав десь там у зіницях і рештки прадідівських генів.
- З якою метою ти ходиш у цей парк?.. Для чого?..- вона стисла губи, погляд став зовсім дитячим, беззахисним. Отакої, одразу "ти"... не могла вигадати оригінальнішого приводу для знайомства?
- Не розумію... Хіба не може бути просто так? - ну от, леді, розмову завершено, йди собі і дай мені врешті спокій.
- Не знаю,- знову цей дитячий обеззброюючий погляд,- нічого просто так не робиться, повинна бути якась причина.
- Це кажуть ті, хто звик використовувати все рухоме й не зовсім, і друзів у тому числі, - я почувався вже впевненіше, так просто не дамся.
- Використовувати людей?.. Хіба так можна?.. Людину можна використати лише в тому випадку, якщо вона мала необережність це дозволити.
"І звідки ж вона така звалилася на мою голову,"- подумав я і відповів:
- Ти так говориш, бо не йдеться про конкретні випадки. Що б ти, наприклад, сказала, якби йшлося про тебе? - тепер настала моя черга допікати поглядами.
- Мене? - вона сміялася так дзвінко і невинно.- Це ж яким майстром треба бути. Нелогічно. Безглуздо. Розумієш, мене неможливо використати, я ж не якийсь там геній чи генератор новаторських ідей, які можна вкрасти, - вона на хвильку замовкла і продовжила вже з вдавано серйозним виглядом.- Хоча, знаєш, - можна, але тільки при умові, що ти лікар або психолог. Можна, звісно, і те, й інше одразу. У такому випадку на базі мене можна написати купу наукових статей, захистити дисертацію, можливо, навіть стати академіком.
Вона знову посміхнулася, але вже так, як тоді в автобусі. Лише тепер я помітив, що то не самозакоханість чи гордощі, а біль, безсилість, усвідомлення безвихідного становища. Що ж я такого сказав?.. Амеліє... Не хочу, щоб ти плакала... Ти і дощ - то несумісні речі... хіба що буря з блискавицямти і громом.
Ти посміхнулася, підвела очі, потім знову опустила, почала нишпорити поглядом по лавиці. Сумна посмішка вигинала вуста. Я намагався зробити так, щоб далі розмова була ні про що. Не хочу бачити твоїх сліз. Мені надто добре відомо, чим усе скінчиться, якщо почну тебе втішати. Це не для тебе - ти надто високо... Ти...
29.09 (день дев'ятий)
Вчора я не ходив до парку - не хотів зустрічі з тобою. Цікаво, чи шукала ти мене так само, як я тебе тоді... В ударах мого серця ще лунав твій вчорашній голос і звуки твоїх кроків. Ти пішла раніше, я не наважився піти з тобою, хоча це було б і по дорозі. Сказав, що хочу посидіти ще...А не хотів... Навіщо ця брехня?..
Сьогодні ти прийшла інакша. Не витягувала книги, не робила вигляд, що читаєш. Ти прийшла з наміром поговорити. Я хотів послухати. Не думав, що жалкуватиму... Ти розповіла все... і навіть більше... Я б цього не просив.
Твоя розповідь уся з якихось хитросплетінь, зрозуміла й не зовсім. Була там ти і там був він, зрозуміло, ви були щасливі разом... А потім щось не склалося - і ти втекла, щоб не бути покинутою (невже і в цьому потрібна пальмова гілка першості?..). Та гірка посмішка в тебе на згадку про нього. Ти любила його, так чуттєво згадувала про його манери, жести, правильні риси, міцні руки, кожне його слово... Ти не просто розповідала про нього - ти дихала ним. Чому ж він не відчував того, що й ти?.. Чому я - не він?.. Чому не я той,про кого ти мрієш, про кого всі твої сни... твої сльози... Ні, я не хотів би, щоб ти через мене плакала. Надто рідною стала для мене за ці короткі дні, раптові крадені хвилини (лише тепер усвідомив, що крав тебе,- ти ж уся його). Чому ти не моя?.. Чому так високо літаєш?.. Оце вже схоже на нездорове захоплення піснями гурту, якого я терпіти не можу... А ти любиш, ти сама наче з'явилася з їх пісень.
Ти просила поради: що робити далі... Питала, чи він, на мою думку, так само зараз страждає, як і ти, чи взагалі мав хоч якісь почуття... Так хотілося сказати: "Ні! Лише я можу, хочу і маю право бути з тобою..." Я не знав, що тобі сказати... Не знав... Ти так хотіла мати хоч якусь надію... а я, мабуть, ще більше... Але ж ти вислизаєш.. Я тобі байдужий, я для тебе ніхто і ніким лишуся. А ти?.. Хто ти для мене?..Ти точно не частина мого життя, ти десь поза ним - і ніколи не будеш у ньому... як би я цього не хотів... Не маю права навіть на той запах зеленого чаю, що вкрав мій спокій. Не дивися на мене так довірливо, так холодно-сіро... Взагалі не дивися... Він кохає тебе - і сльози твої не даремні... Що ж до мене - лиши мені хоча б "зелений чай" і ту книжку, що все ще зберігає доторки твоїх тонких пальців... цілуватиму кожну сторінку... Тільки в очі мені, прошу, більше не дивися...
Що ж ти зі мною зробила?.. Невже це правда, що найбільше страждання приносять рани, завдані ненавмисне?
30.09 (день останній)
Якби знав, що трапиться в цей день, не дивився б нка тебе тоді, в автобусі... або не дозволив би сісти поряд потім, у парку...
Сьогодні ти була без джинсу - у якійсь наскрізь повітряній сукні. Казала, що я дуже допоміг і нескінченість разів дякувала, невідомо за що. "За те,що я вбив себе?"- хотів було спитати я. Ти сказала, що вирішила повернутися назад... Байдуже, що буде далі, - не можна ж все життя ховатися... Так,не можна... Втеча - це занадто банально - треба повернутися і все вирішити.
Зусієї сили хотілося крикнути: "Я кохаю тебе сильніше! Була б ти моєю, нізащо в світі не відпустив би... знайшов би будь-де, бо серцем відчув би... таких, як ти, просто нема більше... ніде-ніде..." Хотілося впасти перед тобою на коліна і благати залишитися... Але хто тобі я?..
Цього разу ми пішли з парку разом - не хотів втрачати останню можливість побути поряд тебе... Через годину тебе вже не буде в цьому місті... воно стане назавжди пустим...
Ти заходила до будинку, я стояв і дивився - і легеням не стачало повітря... Душа була, мов птах, що, втрапивши до кімнати, б'ється у вікна, бо не знає, як вибратися... Як мені вибратися з цього?.. Голосу не стачило навіть на останнє можливе "Не йди..." Втратив тебе, тебе ж і не маючи...
Я став зайвим у цій історії - просто глядач...
P.S.:
То був останній день, коли я тебе бачив. Ще довго мав надію, що ти повернешся. Це егоїстично, але в глибині душі хотів, щоб у тебе з ним нічого не вийщло і ти б знову втекла сюди... до мене... Але то був останній день...
Може, це й не суттєво, може, навіть дико, але ти дуже змінила моє життя... До тебе не вірив ні в що, а тим паче в почуття... Фактично не жив... А тебе, здається, покохав... А може, то було і не кохання - лише твої дивні очі кольору штормового моря, твій хитрий кошачий погляд і... той запах... Знаєш, і зараз, коли відчуваю щось, що хоч віддалено нагадує запах зеленого чаю, моє серцебиття прискорюється - і я чекаю, що переді мною пройдеш ти... Але ти не приходиш... |
