я дивлюсь на кольорові монітори,
на картинки з похмурим містом
над назвою кожної станції
і не хочу ніде виходити.
тому їжджу від кінцевої до кінцевої.
я ловлю себе на думці,
що посміхаюся частіше за все на роботі або на фотокартках.
хтось постійно вломлює мене по шматочку,
переконуючи в тому,
що це запорука становлення особистості,
самодостатньої і суспільно важливої.
хто він? чи вона?
можливо, це її голос
мимрить "на даний момент абонент не може..."
а якщо все-таки вийду,
на вокзальній, наприклад,
щоби купити квитки куди-небудь
подалі від метро, від моніторів,
головне - подалі,
матюгальник прямісінько над вухом
неодмінно починає волати тим самим голосом:
- відійдіть від краю платформи!
не заходьте за жовту обмежувальну лінію!
а я хіба збирався?..
посмішки на рекламах.
мерщій на кінцеву!
на кінцевій - сосни, сосни, сосни.
на кінцевій - птахи, птахи, птахи.
їжаки мерзнуть, більченята мерзнуть,
обідраний вітром бігборд мерзлякувато щулиться,
а мені тепло, тепло, тепло.
абонент з'явився в мережі. |
