коли вимикали світло
і в хату приходив червоний місяць -
стара грубка світила
крізь щілину перекошених дверцят,
прокладаючи застилкою теплу місячну доріжку
від припічка до покутя, до очей суворого ісуса
на старій мальованій іконі,
бабуся любила щось розповідати.
про молодість, про германський полон і втечу з нього
про весілля й роботу...
а одного разу, неначе між іншим, сказала:
- будуй свою доріжку, поки малий,
бо є вже багацько таких,
що готові зрання зробити це за тебе.
прийшло літо , і я почав.
набрав у відро піску,
розірвав мамине коралове намисто...
наступного ранку величезний бабусин півень
привів на мою доріжку курей,
і вже вони порозкошували!
то була трагедія.
тоді. давно, коли грубка бувала місяцем.
а значно пізніше,
коли світло перестали вимикати,
а я виріс,
бабця, що вже декілька місяців
була не при своїй пам'яті,
розмовляла з мерцями
і не впізнавала живих,
раптом сказала:
- при мені доріжка будувалася,
при мені і розтягли її.
кожен тягнув що міг,
скільки сили було, то вже тягнув.
аж гееен до самого яру фарбованського дорогу розібрано,
а може й далі, але не ходила далі я.
розібрали. розгребли,
а навіщо їм те каміння? мертве вже-ж бо.
хіба з мертвого побудуєш щось путнє?
через місяць бабуся померла.
саме того ранку я кохався з жінкою,
що по камінчику зруйнувала мене,
немов кляті курі - ту мою дорогу коштовну дитячу.
а я що? коралів дошукувати не став.
коштовностей не жалкую,
це в нас сімейне - мама тоді за намисто теж не сварила.
нова дорога - не так вже й важко.
назбирав скелець різнокольорових,
камінчиків з моря привіз, та й викладати почав заново.
сам, як бабуся казали.
а згодом знайшлася мені помічниця,
то вже стелимо ширше,
щоб поруч іти.
та й що одному дорога - дві тужливі,
то двом - одна весільна пісня |
