Кохання-страждання...
Повірити у чиєсь кохання дуже важко. Особливо, коли в душі є настройка, що кохання – це боляче. Найсильніче прихоплює, коли помаленьку, обманюючись і намагаючись створити якийсь клон, розумієш, що нічого подібного вже не станеться НІКОЛИ. Коли єдине і «на все життя» виявляється непотрібним в першу чергу тобі.
Він живе своїм нудним життям, всіма забутий і нікому не потрібний, а ти тут сидиш і думаєш про нього. Про те, чого ніколи не вернути будьте ви хоч 1000 разів знову разом. А вам не бути, бо ви навчили один одного свого часу дуже багато. І вже тоді знали, що ТАКОГО більше не буде. Буде сильно, по-іншому, важче, легше – будь-як, але не так. Ти бігатимеш голою по берегу річки, будеш під дощем купатися у холодній воді водоспаду, але тебе вже ніхто не згвалтує від кохання, не залишить синців від пристрасті. Ти нікого так не покохаєш, а може взагалі, закохуєшся один раз і все. НАЗАВЖДИ!
Ти йому снишся. Він тобі цього не каже, бо ви не бачитесь, отже не розмовляєте. Але ти снишся йому 100%. Коли він думає про щось приємне, він згадує ваші вечори на веранді, суперечки про літературу і мистецтво під маленькі ковтки сухого вина. Коли він загортав тебе в ковдру і шептав про кохання. Коли ти вставала зранку, щоб приготувати йому сніданок. Коли ти біля нього ставала жінкою – звабливою і дорослою. Коли він був героєм №1 і все для тебе. Коли його друзі намагалися вас розсварити, а він кричав на тебе в телефон, не сумніваючись у твоїй вірності, а ти смішно виправдовувалась, перелякавшись, що він розлюбить. Коли він був далеко, друзі йшли на вечірки, а він писав тобі довгі листи. Коли ти кидала напризволяще роботу і їхала до нього. Коли ти удосвіта тікала від нього з повними очима сліз від образи і його егоїстичної поведінки, а потім він приходив і ти ВСЕ прощала.
Ваше кохання ніколи не було міцним, але, згадай, ти ж пробачила йому зраду. А що, думала ти, це ж тіло, а він так давно мене не бачив. Ти заспокоїла себе цим, хоча, насправді, тебе це дійсно мало хвилювало – адже що тобі від нього потрібно? Лише любов. Ти не ставила йому ніяких ультиматумів, приймала його таким, яким він був насправді, а він від тебе хотів дуже багато.
Кохання не береться нізвідки і нікуди не зникає. Воно або є або немає. І якщо воно хоч раз приходило – значить є. До речі, мені здається, воно не обов’язково мусить належати одному. Їх може бути кілька (а що тоді робити?), а можна його вперто в собі не помічати або глушити (алкоголем, наркотиками, роботою, врешті-решт).
весна
Самота.
Приходиш з триклятої роботи і п’єш собі сама своє мартіні або просто горілку... нічого не змінюється – біль не зникає. Народжуються нові його відтінки, зникає лише ясний погляд на речі і дещо здається ну вже зовсім простим або аж надто складним. Самотня жінка – це печально. Хоча для тебе це одкровення, адже так важко бути справді самотньою, завжди знайдуться якісь пару мимриків, що хочуть позбавити тебе цієї радості і поки од них одіб’єшся не залишиться часу... а часу взагалі ніколи не залишається. От, наприклад, ніколи не розуміла виразу: коли матимеш вільний час – це як вільний? Час, він не буває вільним чи невільним він просто завжди є, причому якийсь одинаковий. Його, навіть, не треба рахувати – він сам порахується. Але про це розмовляти взагалі банально (як і про все інше, чого правду таїти, розмовляти – це банальщина з банальщин), хоча невербальне спілкування теж не фонтан серед видів комунікацій. На думку зараз спадає (як це буває дуже часто останнім часом) чогось хочу, але не хліба. Змогти би все кинути і податися бодай на років зо два у мандри. Без а)грошей, б)телефону, в)будь-яких зв’язків з будь-ким і т.д....
Класно бути собою, навіть у зовнішній грі якихось ситуацій. Просто знати собі, що це така ти, навіть, коли тебе питають – кого ти граєш. Я собі я. Нікому себе не віддам і не подарую. Продам, на деякий час – тільки купіть хтось мене із моєю здатністю і схильністю до нічого-не-робіння. Купіть мій талант, мою геніальність, в якій я не сумніваюсь, а інші чомусь не помічають її. Нещодавно мені закинули – ти не творча. І все. Типу, діагноз. Ну і хар-рашо! Цікаво, чому це я мала би претендувати на творчість, мені не зрозумілі причини моєї обов’язкової належності до творчості – я живу як я влаштована як і кожна людина, що не ховається сама перед собою. Коли спізнаєш на світі ЩОСЬ (не знаю що), стаєш циніком. Не знаю в який момент, але це вже сталося і коли напливають рідкісні секунди щирої відданості певній ситуації, треба їх ловити і ховати до сейфу на чорний день, адже іноді їх так хочеться!..
літо
Плин.
Час, знову час... мені не збагнути його бігу невер.
Минуле невловиме. Майбутнього немає. Існує тільки зараз. Завтра теж буде зараз і так далі. Часові спливи непомітні, непотрібні і, навіть, нечесні. Коротше, час – це ілюзія. Ілюзія дійсності. В житті можна займатися двома речами: або чимось, або нічим, але коли займаєшся другим, то це теж стає чимось. Час може бути лінійним, якщо це відрізок чогось і на ньому вміщається чиєсь життя, а може бути тривимірним (а чому, зрештою, лише три-? Невже у світі є тільки три грані? Чи ми можемо сприйняти або вловити лише три???). Як же пояснити собі «гранений» час... слова зайві. Дуже часто вони зовсім непотрібні, іноді здається без них було б краще, а іноді (частіше, нажаль) їх не вистачає і тому зникає бажання висловити щось, на що їх взагалі не існує. Хіба, як це не банально і лаконічно, існують слова ПРО кохання? Про смерть? Про музику чи живопис? Скільки на тій лінії відрізано для мене я не знаю, знати не хочу. Чим мені заповнити цю безглузду рисочку я не знаю, знати, все ж, хочу. РОЗ-ЧА-РУ-ВАН-НЯ!!! На певному відрізку рисочки воно з’являється і залишається з тобою назавжди, скільки себе тямитимеш, ставитимеш собі тільки одні і ті ж ідіотські запитання і не даватимеш на них відповідей. Чому? А навіщо.. навіщо відповіді? Розчарування як цнота – один раз і ти вже дорослий. Ти можеш продовжувати грати цнотливу роль, але сам себе вже не обманеш, воно є всередині, його не сховаєш від свого мозку і серця. Неможливо себе обманути. Задурити... на якусь мить... закрити на себе очі... намагатись не думати... (не тільки про рожевого слона, а й про все інше) – НІ ФІ-ГА!!
Створені за образом і подобою... По образу і подобі пізнавати оригінал – це норма. Нецікава норма і форма. Проформа. Організація тупих придурків, кожен знаходить собі заняття по образу і подобі своїх жалюгідних можливостей, свого чогось. |
